— Ну-у…
— І не тільки гроші,— тиснув я далі.
Зяблов пожував губами щось невимовлене і сказав:
— У нього є дещо таке, що мене цікавить.
— Плівки,— випалив я навгад.
Він здригнувся і перезирнувся з Вороніним. І лише завдяки тому, що був уже захмелений, видав себе своєю мімікою. Мій здогад потрапив у ціль. Він був здивований і губився в здогадах: що відомо мені? Врешті зважився:
— Ви вже щось знаєте?
Я скорчив якомога загадковішу міну.
— Щось знаю.
— То чому не розкриєте карти? Я ж вам заплатив. Ось дам вам ще.
Цього разу він вийняв гроші з кишені маринарки і простягнув мені двісті золотих.
— Пєтя, припини! — буркнув Воронін.
Але віцеконсул відмахнувся від нього і таки тицьнув мені ті гроші в руку. Я взяв.
— Льоша,— звернувся він до Вороніна.— Нам ніколи торгуватися. У нас мало часу.
— Пане віцеконсул, як я вже казав, не вас одного цікавить Деккер,— промовив я.— І я не певен, що всіх цікавить одне й те ж. Це було б доволі дивно. Але так є. Його активно шукають. І ваша підозра, що він може скінчити так само, як Альберт Кос, не безпідставна. Не лише ви зацікавлені в тому, щоб отримати щось, що для вас має велику вагу. Що на тих плівках?
Я, вирішивши його добити, поки він в такому стані, взяв його під руку і поволік в глибину залу. Там ми сіли за столик. Грубас від нас не відстав і вмостився поруч. Я мовчав і дивився на Зяблова, а він боровся сам із собою.
— Ну? — тиснув я далі.
— Досить! — буркнув Воронін.— Так… Це плівки, а може, й фотографії.
— І що на них?
— Є підозра, що там зображені військові об’єкти на теренах Західної України і Білорусі,— відповів він.— Ви ж розумієте, яка ситуація. На носі війна. Гітлер може не зупинитися.
— А вам що до того? Сталін з Гітлером в дружбі. Совєти відправляють німцям бензин, вчать їхніх летунів у себе. Які проблеми?
— Це все дуже хитке,— сказав Зяблов.— Невідомо, що в голові у Гітлера. Ми повинні бути насторожі. Деккер — німецький шпигун. Він збирав дані про розташування військових баз, таборів, казарм, складів зброї, заводів, летовищ…
— Звідки вам це відомо?
— Мольтке… Він приїхав, щоб зустрітися з ним.
— Аж так! Сам колишній посол їде зустрітися зі шпигуном? Хіба у Деккера не було тут спільників?
— Були і є. Бо ж він не сам збирав усі ті відомості. Ви ж розумієте… У Львові, як і у всій Польщі, діє розгалужена мережа німецьких шпигунів. Фактично всі консуляти під це задіяні.
— Як і совєтські.
— Ну-ну, не перебільшуйте,— встряв Воронін.
— Та чому це перебільшення? Це нормальна річ. Отже, Деккер зібрав певні дані. Чому він не міг їх передати кур’єром? До чого тут Мольтке?
— Кур’єр, проходячи перевірку на кордоні, міг попастися,— пояснив Зяблов.— Зараз усіх на кордоні дуже ретельно перевіряють. Але це не стосується дипломата. Мольтке не довіряє нікому. Тому присутній особисто. І він все ще намагається налагодити німецько-польські стосунки, тому прагне перехопити ті плівки. Та, мабуть, не встигне. В неділю він мусить вернутися до Берліна.
— Навіщо вам ті плівки?
— По-перше, ми не хочемо, щоб вони потрапили в руки Мольтке чи кого іншого з німецького боку. А нам вони теж згодяться. Якщо знайдете Деккера живого чи мертвого — це одне. А якщо знайдете плівки чи фотографії, я вам виплачу ще тисячу золотих.
Воронін вийняв пачку «Біломорканалу», вставив папіросу в мундштук, запалив і сказав тихо, але виразно:
— Хотів би вас попередити не грати з нами в подвійні ігри. З того, що я почув, можна зробити висновок, що не ми одні пропонували вам певні суми. Все, що знайдете, повинно опинитися в наших руках. І ні в чиїх більше. Вам зрозуміло?
Я усміхнувся.
— Звучить як погроза.
— Це поки що не погроза, а констатація факту,— проказав він сухо.
Я кивнув і відійшов. Ірма так і не з’явилася. Баронеса вже крутилася біля столу з рулеткою і приглядалася до гри. Я підійшов до неї, вона усміхнулася:
— Як мило вас тут побачити!
— Навзаєм. Та щось я не бачу Ірми.
— О, вона скоро буде. У неї розболілась голова, й вона вирішила відпочити. Але обіцяла обов’язково приїхати.
Підійшов кельнер і повідомив, що нагорі мене чекає Кисіль. Я піднявся і потрапив у більярдну залу. Там нікого, окрім Кисіля, не було. Він сидів у плетеному кріслі, перед ним на столику стояла пляшка вина, велика коробка чоколядових цукерок і кілька келихів. Кисіль на моє привітання кивнув головою і запропонував сісти біля нього.
— Отже, в Деккеровій хаті вам не вдалося нічого цікавого знайти? — запитав, наливаючи мені вино.
— Ні. Але завтра я зможу вам повідомити дещо сенсаційне.
Він пожвавився.
— Справді? Щось таке, чого я не підозрюю?
— Власне. Але не хочу забігати вперед. А поки що розповім те, що вдалося довідатися. Може бути дві версії загибелі Арнольда Коса. Перша — це відмова надалі займатися темними справами, пов’язаними з еміграцією євреїв до Палестини. Після того як він довідався, що євреї кудись зникають. Але можливо, що вбито його було з метою грабунку. Валіза з коштовностями, яку він демонстрував Камілі, пропала. А ось Деккер виявився німецьким шпигуном, який збирав військові відомості на терені Галичини і мав намір передати їх Мольтке.
— Але не передав?
— Цього я не знаю. Знаю лише, що Мольтке цікавився в Зяблова, як знайти Деккера. Зяблов натомість зацікавлений в тому, щоб перехопити ті плівки. Тобто в будинку Деккера ми все ж таки знайшли дещо цікаве. Адже обгортки фотоплівок навели мене на думку, що Деккер робив якісь знимки. І коли я прямо про це сказав Зяблову, він признався, за чим насправді полює.
— Що за гроші вам сьогодні заплатив Зяблов?
— Гонорар. За пошуки Деккера. А ще він сподівається, що я знайду плівки.
— І?..— Кисіль насторожився і поглянув на мене грізними очима.— Передасте йому?
— Такі його сподівання. Але ні — не передам. Світлини чи плівки я передам шефові контррозвідки.
Кисіль полегшено зітхнув.
— Не хотілося б у вас розчаруватися.— Він поглянув на годинник.— Зараз в номері Мольтке щось шукають агенти Конарського. Якщо не знайдуть нічого, отже, ті світлини все ще в Деккера.
— Звідки вам про це відомо?
— Є свої люди в «Жоржі».
— А як ви будете знати, знайшли чи не знайшли?
— Ха-ха…— він задоволено хихикнув.— У мене є дехто і в штабі Конарського. А зрештою, він і сам повинен сюди завітати. Що ж… Забава якраз повинна початися. Ходімо на діл.
Внизу вже накрили столи. Огрядна дружина Кисіля в бордовій приталеній сукні давала останні вказівки.
— Щось я Росі не бачу. Де вона? — запитав Кисіль.
— Не натішиться новою сукнею,— відповіла жінка, окинувши мене холодним поглядом. Тестьова з неї, мабуть, не дар Господній.
— Які ви чарівні! — почувся деренчливий голос Мольтке, і я побачив Ірму, що саме входила до зали у чорній оксамитовій сукні з діамантовою брошкою. Вона нагородила німця вдячною усмішкою і підійшла до мене.
— Де ти пропала? — запитав я.
— Хіба тобі тета не сказала?
— Сказала. Але я не повірив.
— Ну й дарма. Мене справді розболілася голова.
— Вже не болить?
— Полежала і перейшло. А зараз хочу випити.
Ми пішли до довжелезного столу, біля якого зібралися гості. Несподівано я наштовхнувся на Конарського. Він кивнув мені, даючи знак, що хоче перебалакати.
— Вибач,— сказав я Ірмі, вона невдоволено знизала плечима.
Ми з шефом контррозвідки відійшов набік, де не було людей.
— Я так розумію,— промовив Конарський,— що ви Деккера не знайшли.