— За якою адресою мешкав ваш приятель? — запитав я.
— Круп’ярська, 4.
— Ну, що думаєш? — запитав Обух, коли ми вийшли з кнайпи.
— Думаю, що варто було б потинятися біля того будинку. Може, якісь сліди виявляться.
— Чудова думка. Цим ти й займешся. Візьми моє авто.
— А ти забери з міської трупарні тіла, і хай твої хлопці зроблять розтин.
Він поплескав мене підбадьорливо по плечах і повернувся до комендатури. Себто це означало, що він не бачить поважних перспектив у цій справі. А я сів до авта і поїхав на Личаків. Круп’ярська була бічною і вела на Кайзервальд. Відшукати вигорілий будинок було просто — шиби повилітали, а стінами тягнулися чорні язики обсмаленого тиньку. Чувся сморід згорілого дерева, яке заливали водою з пожежних сикавок. Я штовхнув хвіртку, зайшов на подвір’я і відразу ж почув, що мене хтось кличе. З протилежного будинку вийшов літній чоловік.
— Прошу пана, а що ви там шукаєте?
— Я з поліції.
— Справді? — В його голосі вчувалося недовір’я.— А маєте лєґітимацію?
Я показав йому не зовсім легальне посвідчення, яке мені колись видав Обух.
— Дивно,— сказав чоловік.— Бо казали, що справа зрозуміла і закрита.
— Це так, але є деякі питання. Ви тут живете?
— Через дорогу. Називаюся Вацяк. І пан жандарм просив мене позирати, чи хтось не навідається. Може, які злодюжки.
— А є там ще що красти?
— Ну, передпокій не згорів, і кабінет пана меценаса[12]. Та й кухня майже ціла. А знаєте, для декого й клямку з дверей викрутити і то хліб. Чи й двері з петель зняти. Тяжкий час.
— То ви маєте ключа до вхідних дверей?
— Ая, маю. Хочете зайти? Я б не радив. Там страшний сморід. Трупи вже забрали, але запах згорілої фарби, меблів…
— Я думаю, що крізь висаджені вікна він уже мав би вивітритися.
— Знаєте що? Зараз я вам винесу мокрого рушника, і ви прикладете собі до лиця. Хвильку.
Він швиденькою ходою пошкандибав до будинку навпроти. Що я сподівався там побачити? Невідомо. Хотілося просто мати перед собою всю картину трагедії.
Вацяк повернувся з мокрим рушником, піднявся на ґанок і відчинив двері.
— Я вас тут зачекаю,— сказав.
Я притулив рушника до обличчя і зайшов до передпокою. Він справді вцілів. На вішаку ще висіли плащі, в кутку стояло пудло для парасольок. Зверху на полиці над вішаком вишикувалися чотири фетрові капелюхи. Всі чоловічі.
Далі була вітальня, де розігралася вся сцена. Тут вигоріли всі меблі й поверхня підлоги, що була вся залита водою. Від вітальні в обидва боки йшли покої. Покій ліворуч був зачинений, лише двері вигоріли. Покій праворуч мав двері відчинені навстіж, він вигорів повністю разом із ліжком, яке тепер зяяло чорними пружинами.
Я відчинив двері ліворуч. То був, либонь, кабінет адвоката. Він уцілів, вигоріло лише трохи підлоги, заки наспіли пожежники. Я підійшов до письмового столу, на якому лежала ціла гора папок. На кожній папці красувалося чиєсь прізвище. Я перегорнув їх. Усі прізвища були єврейські. Мабуть, то й були папери емігрантів. За кілька хвилин я збагнув, що всі папки мають схожі бланки й документи, різниця лише в прізвищах і фотографіях. Я витягнув зі споду сухішу папку і сховав за пазуху. Потім узяв аркуш паперу й виписав прізвища, що були на папках.
Ставало все важче дихати. Я вийшов з будинку. Вацяк сидів на східцях, почувши, що я виходжу, схопився на ноги і замкнув двері на ключ. Я роззирнувся.
— А тут ще є підвал? — запитав я.
— Так. Вхід з боку саду. І туди хочете зазирнути?
— Здалося б.
— Добре, ходімо. Там нічого не горіло, то лишіть рушника тут, а я потім заберу.
Я повісив рушник на перилах, й ми обійшли будинок ззаду. Вацяк відчинив дерев’яні двері, помальовані зеленою фарбою, і пропустив мене вперед. Підвал мав два просторих приміщення. В одному був дерев’яний верстат, на стінах висіли столярські інструменти. В другому під стіною стояв злегка запилюжений стелаж зі слідами від слоїків.
— Що тут було? — кивнув я на стелаж.
Вацяк зашарівся і став щось бурмотіти невиразне.
— Тут були всілякі закрутки? Так? — запитав я.
Він несміливо кивнув.
— І ви їх забрали собі?
Він опустив очі.
— Прошу пана, а кому вони б ще здалися? І так пропали б. То я переніс до себе. Але якщо ви наполягаєте, ми зараз усе з дружиною попереносимо назад. Не хотілося б, щоб воно пропало. Ви ж мене не видасте?
Я подумав, що мені краще мати його по своєму боці.
— А що ще ви перенесли до себе?
— Пане комісар, бігме більше нічого. Ще тут був мішечок пророслої цибулі і такої ж пророслої бульби. Літо ж надворі. То я і їх забрав. Бульбу курам буду варив, а цибулю висаджу.
— А інструменти?
— Ні-ні. Навіть цвяшка не рушив.
— Гаразд. Але майте на увазі, що в небіжчиків бувають родичі. Будинок можна відремонтувати, і згодом хтось тут поселиться.
— Так-так, я розумію.
— Скажіть ще таке. Вчора увечері ви не чули звідси якогось галасу? Ніхто не кричав?
— Ні. То було вже пізно, як почалася пожежа. Ми лягли спати. А прокинулися, коли почули, як шиби лускають: пах! пах! пах!
— Ви тоді визирнули у вікно?
— Так.
— Не побачили часом, що хтось тікає? Може, авто яке?
— Ні, нічого такого. Але, бачите, втекти можна і садами. Зовсім не конче вибігати на вулицю.
Я погодився, оглядаючи просторий сад, який виходив на другу вулицю. Я потиснув йому руку.
— Гаразд, я ще сюди завітаю. Дякую, що помогли.
Після цього я пішов до редакції «Нового Часу» на Костюшка[13], 1а. Редакція працювала у вакаційному складі, більшість перебували на відпочинку в Карпатах, а тут ще й літо шкодило дисципліні, й журналісти воліли писати щось по кнайпах. Редактор Лев Чубатий[14] власне закінчив нараду. Він був старший за мене на років десять і встиг повоювати в січовому стрілецтві.
— Сервус,— привітався я.— Чи можна з вами перебалакати?
— А-а, Марко! Сервус, сервус… То має бути ціхо-ша?
— Бажано.
— То ходімо до кабінету.
Ми сіли на канапі, Левко простягнув мені цигарки, ми закурили.
— Ну, кажи,— підбадьорив мене, бо, як поправді, я не знав, з чого почати.
Врешті я розповів, що знав про загибель Коса і дівчини, і показав папку, яку поцупив зі згорілої хати. Левко погортав її і сказав:
— Чим це тебе зацікавило?
— Ще не знаю.
— Але ти хочеш в тому напрямку копати?
— Принаймні спробую. Я почув, що євреї, які емігрують до Палестини, депонують свої коштовності в совєтському консуляті. А потім консулят пересилає їхнє майно до Бухаресту.
— Так, і я таке чув. Те саме чинять і німці. Дві німецькі партійні організації на теренах Малопольщі — «Jungdeutsche Partei in Polen» та «Deutscher Volksverband» — займаються такою самою харитативною в лапках діяльністю. Складаються ці партії з польських німців. Перша заснована в 1931 році, керує нею Макс Вамбек. Друга існує з 1924-го, на чолі стоїть Людвік Вольф. Обидва нацисти і люті ненависники євреїв.
— Вас не дивує така діяльність?
— Ні. Усі хочуть не тільки євреїв позбутися, а ще й на них заробити. На початках нацисти конфісковували у тих, які намагалися виїхати, лише 25 відсотків від вартості їхнього майна і коштів. З кожним роком цей відсоток продовжував рости. І до 1938 року вже становив цілих 90 відсотків. Їх грабують до нитки. Навіть золоті зуби змушують залишати. Так що тих 10 відсотків, які їм зостаються,— то все особисті речі, нікому не потрібні лахи, родинні альбоми і таке інше.
14
Чубатий, Лев (1895–1966) — у передвоєнні часи директор видавництва «Українська преса», редактор газети «Новий Час», часопису «Комар» та інших львівських видань. У минулому — старшина УСС.