— Отже, ті німецькі партійні організації якимсь чином пов’язані і з совєтським консулятом?
— То дуже розгалужена діяльність. Як бачиш, консулят Еквадору теж бере в цьому участь. Євреї у Польщі воліють про це не просторікувати. Тому в їхній пресі ти нічого цього не знайдеш. Все робиться доволі обережно.
— Тоді можна припустити, що Кос не тільки готував еміграційні папери, але й помагав депонувати коштовності в совєтському консуляті?
— Про нього нічого конкретного не знаю. Але не він один.
— Чи ви чули про такого собі Деккера, який теж цим займається?
— Деккер член «Deutscher Volksverband»[15]. Цим усе сказано. І скажи нарешті: коли наступний репортаж буде? Чи тобі вже грошей не треба?
— Та чого не треба… Намагався щось писати, але дубль пусто. Голова вивітрена, як дзюраве відро. Може, до кінця тижня…
Він подивився на мене зі смутком і похитав головою.
2
Папку я приніс комісарові і переказав розмову з сусідом та редактором.
— Он воно що…— промовив він.— Цей Кос мене врешті зацікавив. Я наполіг на розтині, хоча наші вже хотіли віддати трупи родинам. Підеш зі мною до трупарні?
Не люблю я трупарень, а особливо того смороду, який гуляє в повітрі з розтятих животів і шлунків, з усіляких хімічних препаратів і навіть зі стін, що просякли наскрізь запахами трупів. Довгий коридор в підвалі комендатури привів нас до просторої зали, що мала уздовж стін великі шухляди, в яких зберігалися трупи. Тут панувала волога задуха і солодкавий запах формаліну. На двох довгих столах лежало два обвуглених і роздутих тіла з піднятими догори руками. Груди й животи їхні зяяли потворними нутрощами. Юзик Шнайдер сидів поміж тими столами на ослінчику й курив. Він окинув нас байдужим поглядом і лише кивнув на наше привітання. Видно було, що вже встиг хильнути, але ніхто йому того не боронив, бо така робота, як в нього, просто зобов’язувала похмелитися. Фотограф якраз завершив клацати фотоапаратом.
— Вже по всьому? — запитав Обух.
— Най го шляк трафит,— сказав Юзик.— Я думав раз-два їх спекатися, а нє — не вийшло. Мушу писати протоколи, прикладати знимки… Ти скінчив? — запитав у фотографа.— Ну, то вимітайся.
— Ще чого! Я теж хочу послухати.
— І що? — запитав Обух.— То таки смерть не від вогню?
— Яке! — махнув рукою Юзик.— Почнімо з чоловіка. Його застрелили. Тридцять восьмий калібр. Дістав дві кулі в груди. В горлянці і легенях є сажа, отже, коли його облили гасом і підпалили, він ще дихав.
Фотограф свиснув.
— З чого стріляли? — запитав комісар.
— «Сміт Вессон» 38-го калібру. Така куля робить в тілі купу дзюрок і з трьох-чотирьох кроків прошиває наскрізь. Перша куля так і зробила — вилетіла з тіла. Її убивця забрав разом із лускою. А от друга залишилася в тілі…
— Бо він уже впав на підлогу,— сказав Обух.
— Власне, так. Вдруге стріляли згори і під кутом.
— А чому руки у них підняті? — запитав я.— Просили милосердя?
— Ні,— відказав Юзик.— Коли тіло горить, то корчиться, а шкіра стягується — руки й ноги можуть задиратися догори.
— Що з дівчиною? — запитав комісар.
— А з дівчиною, курва мать, проблема інша. Її злегка придушили. Потім зґвалтували, додушили і облили гасом. І вона також ще дихала. Спосіб убивства схожий на роботу Цинамонового душія, але очі на місці.
Ми подякували і піднялися нагору.
— Ну, видиш,— сказав Обух.— Маємо свіжу роботу.
Коли ми увійшли до його кабінету, нас уже чекав інспектор Владислав Ґождзєвскі[16].
— Куди ви ходили? До трупарні?
— Так,— відповів Обух.
— І що?
— Їх обох убили. Чоловіка застрелили, а дівчину зґвалтували і задушили.
Інспектор сів у крісло, закинув ногу на ногу і закурив, похитуючи головою в задумі. Така його задума не віщувала нічого приємного. Ми стояли, спершись сідницями на стіл. Інспектор перевів погляд на мене, потім на Обуха і запитав, киваючи на мене:
— А його ти навіщо з собою волочиш? Він що, збирається про це писати?
— Ні,— відповів комісар.— Він нічого писати не буде. Але довідався дещо цікаве. Розкажи панові інспектору,— штурхнув мене ліктем.
Я розповів, що знав. Інспектор слухав, не перебиваючи. Відтак зітхнув:
— Ну, ви дуже не розганяйтесь. До нас уже їде ваш добрий знайомий — шеф контррозвідки Владислав Конарський. Той Альберт Кос чомусь його дуже зацікавив, хоч він ще не знає, що того було застрелено. Телефонували також мені з Міністерства Справ Закордонних і сказали, що до них звернувся віцеконсул з совєтського консуляту у Львові і просив вплинути на львівську комендатуру, щоб ми інформували його про хід розслідування. Запитали також, хто веде розслідування. Я сказав, що жодного розслідування ще нема. Там дуже здивувалися. Ну а тепер бачу, що розслідування таки є. Щось забагато клопоту, як на мою голову.
— Віцеконсул? — перепитав я.— То консула в них нема?
— Є, Єлісєєв… Але він застряг у Варшаві. Займається єврейськими біженцями з Чехословаччини. Тут його заміняє Пйотр Зяблов. Теж чекіст…— Інспектор затягнувся і видихнув дим, важко зітхаючи.— Я послав на ту хату Радомського, щоб зайняв напровсяк стійку. Покажіть мені ту папку, яку ви звідти забрали.
Я подав йому папку, він хвильку перекидав папери, світлини, потім віддав назад.
— Там їх було зо два десятки,— сказав я.— Я виписав прізвища тих людей.
— Зробіть мені копію. Але чує моя дупа, що Конарський не просто так фалює сюди. Певно, відбере у вас це діло. А я і впиратися не буду. Баба з воза — коням легше. У нас і так є чим зайнятися. Що з тим душієм? — звернувся він до Обуха.— Є зрушення?
— Ні, нема,— відповів комісар.— Ми дослідили контакти тієї дівчини, поки що жодної зачіпки нема. Скидається на те, що то був маніяк. Нормальний чоловік не виколупував би очей.
— Цього нам тільки бракувало! Якщо маніяк, то будуть ще й інші офіри, нє?
— Можливо.
— А ця дівчина, що згоріла… То не його робота?
— Не виглядає на те. Очі цілі, цинамону брак.
— До чого той цинамон?
— Гадаю, то такий спеціяльний знак. І він нам ще зустрінеться.
— О-ой, що нині за день! Від самого ранку жодної приємної новини.
Він піднявся і рушив до дверей. Його перепинив Обух:
— А що з тим віцеконсулом? Маємо йому подавати якісь звіти?
— Гівно йому на патичку, а не звіти. Я вмиваю руки. Нехай тим клопочеться Конарський. А ви займіться душієм. І ви теж,— кивнув мені,— у вас в парі це не зле виходить.
Він засміявся і вийшов. Ми перезирнулись. Обух пирснув сміхом:
— Тобі це ніц не нагадує?
— Чому ні? Справа Томашевича, як вилита. Знову той Конарський, і знову ми мусимо бути збоку.
Обух підняв указівного пальця:
— Нє-нє, то тільки я збоку. А ти маєш вільну руку. Зараз я черкну записку Радомському, щоб пустив тебе всередину. Забери ті папки, уважніше все обшукайте разом з Антеком. Все переверніть. Кажеш, там книжки? Кожну книжку витрусіть. Важливий будь-який папірчик.
3
Радомський сидів на ґанку і курив. Побачивши мене, вигукнув з подивом і не без роздратування:
— О, а ти що тут робиш? Не про пса ковбаса. Тут тобі не вдасться нічого винюхати.
— Та я вже й так багато чого винюхав. Бо був тут перед тобою.
— А-а, то був ти? А я думаю, хто ж то з поліції тут побував. А то ти косиш під поліцая? Вічно лізеш поперед батька в пекло. А тепер що?
— На, читай.— Я простягнув йому записку, він пробіг її очима і скривився.
15
«Deutscher Volksverband» («Німецький народний союз») — організація, що діяла на території Польщі перед Другою світовою війною, об’єднуючи представників німецької меншини, які поділяли нацистські погляди. Підтримувала постійний таємний зв’язок із партійними органами гітлерівської Німеччини та органами розвідки — гестапо, абвером і SD. Зокрема, у 1937 році із приблизно 800 тис. німців, які мешкали в Польщі, близько 200 тис. були членами прогітлерівських організацій.
16
Владислав Ґождзєвскі (1887–1972) — перед Другою світовою війною був інспектором львівської поліції. Заарештований радянською владою, перебував у концтаборі до кінця липня 1941 року. Після звільнення приєднався до Польської армії в СРСР під командуванням генерала Владислава Андерса.