— Курва! Таке гарне сонечко, так мені файно сиділося, а тепер мушу лізти в цю просмерджену дзюру? На ключа. Я докурю і приєднаюся.
— То ти ще не заходив досередини?
— Нє. Такого розпорядження не було.
Я відчинив двері. Сморід добряче вивітрився, перетяг гуляв хатою. Я попростував до кабінету і побачив, що на столі вже папок нема. Шухляди всі валялися на підлозі, як і книжки. Хтось тут уже побував і все, що його цікавило, повитрушував.
У цей момент я відчув чиюсь присутність. Хтось тут був ще. Я різко обернувся й встиг побачити, як мені в голову летить здоровенний кулачисько. Я миттю відхилився і зацідив нападника ногою в живіт. Здоровило скрутився рогаликом, а я загукав Радомського. Капрал прибіг, шлякаючи на ходу, й поміг мені чоловіка скрутити. Той усе ще стогнав.
— Як то я його не побачив? — дивувався капрал.
— Заліз через вікно з боку саду,— пояснив я.— Але дивно, що ти не чув, як він тут хазяйнує.
— Та я думав, то вітер віконницями хляпає.— Він копнув чоловіка і запитав: — Ну, кажи, курвий сину, хто тебе послав?
— Ніхто мене не послав,— заговорив невідомий по-батярському.— Я просто хтів шось взєти почитати,— прохрипів він.
— Брешеш,— сказав я.— Що ти шукав у книжках?
— Гроші. Шо ше? Ви з поліції?
— З поліції. Щось знайшов?
— Нє.
— А папки де?
— Ади-во! Відки мені знати? — обурився батяр.— Я жадних папок не видів. Прошу на мене тото не вішати!
— Що за папки? — запитав капрал.
— Еміграційні папери, які готував загиблий адвокат.
— То їх хтось вже після твоєї візити поцупив?
— Мабуть, що так. Як тебе звати? — штовхнув я бурмила.
— Кацяба.
— Ти з Личакова?
— Нє, з Замарстинова.
— Кого з тамтешніх батярів знаєш?
— Пурцеля, Прецля, Цєпу…
— Як поживає Пурцель?
— Був тиждень в криміналі за бійку. Зараз на волі.
— В якій він кнайпі любить сидіти?
— «Під соловейком».
Я кивнув — свій хлоп — і перетяв на ньому мотузки.
— Можеш іти.
Він звівся, крекчучи, на ноги, здивовано глипнув на нас і запитав:
— Шо? Зіправді?
— Зіправді. Але не забудь — ти мій боржник. Може, тебе колись потребуватиму з такими гирями.
Він задоволено глянув на свої руки, усміхнувся і вийшов.
— Я, звісно, не втручався,— промовив Радомський,— але можна було б його ще притримати.
— Навіщо? Звичайний батяр. Мене більше цікавить той, хто поцупив папки. Хоч вони для нас і не мають вартості, але той, хто їх забрав, виконував чиєсь завдання.
— А коли ти був тут раніше, то чого не забрав?
— Одну я взяв. Прізвища переписав. Але якби взяв усі, то сусід, який тобі дав ключа, відразу б зателефонував до комендатури. А я ще тоді не перебалакав з інспектором. І кримінальна справа не була відкрита. Ну, та бачу — нам тут вже нема чого робити. Вже все перетрушено. Хіба що…
Я звернув увагу на грубку із зелених кахель, що стояла в куті кімнати, і зазирнув у неї. Серед спалених паперів траплялися не повністю обгорілі клаптики. Я вийняв кілька і розклав їх на столі. Але й на обгорілих можна було щось прочитати, то я і їх обережно зібрав. Радомський приєднався до мене, і ми прочитали уривки прізвищ. Навпроти кожного прізвища були вписані по дві різні цифри. Наприклад, 2 і 100 або 4 і 300. Всі вони були перекреслені.
— Що б це могло означати? — дивувався капрал.
— Дідько знає,— відповів я.— Треба буде ще комусь показати.
Вцілілі клаптики я вклав до невеличкої книжки і сховав до кишені.
В цю хвилю в двері постукали. Ми з капралом вийняли зброю і підступили до дверей.
— Хто там? — запитав Радомський.
— То я, прошу пана, Вацяк,— пізнали ми голос сусіда.
Капрал вже хотів відчинити двері, але я спинив його, підійшов до вікна і визирнув — Вацяк був сам і тримав у руках макітру з паруючими пирогами. Я кивнув капралові, і він впустив старого.
— Вибачайте, що вас турбую, але моя стара якраз наліпила пирогів з сиром, то я подумав, що вам варто підкріпитися.
Ми подякували, взяли макітру і, сівши на ґанку, стали ласувати. Вацяк задоволено стежив за нами. Коли ми спорожнили макітру, я сказав:
— Пане Вацяк, ми щойно тут впіймали злодія. Але то був звичайний батяр, ми його випустили. Однак перед ним закрався був ще хтось і вкрав папки.
— Та ви що? — здивувався він.— Він, певно, зі саду заліз. Бо звідтам мені ніц не видно.
— Так, певно, воно й було,— заспокоїв я його.— Але розкажіть мені те, що ви не говорили поліцейському.
— Ой, та звідки вам спало на думку, що я щось приховав?
— Так мені подумалося,— сказав я, не зводячи з нього очей, а він мого гострого погляду якраз уникав.— Хто сюди приходив? Вам же ж з вікна усе видно.
Він потупцяв на місці, почухав голову і сказав:
— Я волію в такі справи не втручатися. Волію, знаєте, бути сліпим і глухим. Але я бачу, що ви порядні хлопаки, то скажу. Сюди частенько навідувалося авто з совєтського консуляту.
— Звідки ви знаєте, що то було саме воно?
— Коли я воював у стрілецькій бригаді, мені довелося потрапити до московського полону. Там я вивчив їхню мову. Я не раз чув, як пан Кос і хтось із консуляту розмовляли по-москальськи.
— І чули про що?
— Та то, видно, в хаті вони вже про все важливе перебалакали. А на вулиці, прощаючись, теревенили про небесні міґдалки. Раз той з консуляту питав, чи пан Кос не бажає завітати до них на кіносеанс. Що то мало бути за кіно, я не пригадую. Іно жи на екрани він не вийде. Другий раз говорили про погоду. А третій, то панові Косу було обіцяно завезти зо два ящики шампана та кав’яр. Бо в нього мали бути уродини. Так що нічого цікавого.
— Добре, пане Вацяк, дуже дякуємо за пироги.
Старий пішов, а я сказав капралові:
— Темна справа. Хтось із консуляту, певно, й викрав ті папки. Або з контори «Зайдель і К°», де Кос працював.
Я зібрався йти.
— А мені що? — запитав капрал.— Довго тут ще нудитися?
— Тебе хтось замінить. Зараз зателефоную Обухові.
Не встиг я договорити, як біля будинку пригальмувало авто, з якого вийшов куций чоловічок в окулярах, з папкою під пахвою. За ним вилізло з авта двоє роботяг з інструментами.
— О, панове! Вітаю! — виголосив він свою радість.— Я Зайдель. Думаю, ви про мене чули. Дякуємо, що ви припильнували цю власність. З нинішнього дня вона на балансі в нашої контори, доки триватиме процес успадкування.
— І хто там спадкоємець? — запитав я.
— У Коса від першого шлюбу є донька. От вона і успадкує, коли все буде оформлено. А зараз ці спритні майстри позабивають дошками вікна, випрятають всередині все, що вдасться, і вам уже не треба тут нічого пильнувати.
— Ну так, коли все найцінніше викрадене, то що тут пильнувати,— сказав я.
— Що? — здивувався чоловічок.— Що саме викрадене?
— Папки з паперами на виїзд.
Майстри тим часом посунули в будинок, і за хвилю вже лунав звідти гуркіт. Чоловічок стурбовано потер чоло.
— А-а, папки… То не проблема. Ми маємо копії. Ну, дуже приємно було з вами побачитися. Піду до майстрів.
Він швиденько піднявся сходами і зник за дверима.
— Тобі пофортунило,— усміхнувся я до капрала.
— Не кажи. Підкинь мене до комендатури.
4
Вечоріло, коли я прийшов додому, а наш сторож пан Амброзяк, відчиняючи браму, повідомив, що для мене є записка від чарівної кралі.
— Що за краля? — здивувався я.— Ви вже її коли-небудь бачили?