— Ні, та де. Я хоч уже й в літах, але такої б ніколи не забув.
Він попорпався в кишені і подав мені акуратно складену картку, на якій дрібним каліграфічним почерком було написано: «Пане Марку, у справі приватній дуже просила б вислухати мене сьогодні увечері. Чекатиму на вас в “Ґранді”».
— То, кажете, вона вродлива? — перепитав я в сторожа.
— Ой, не те слово! — не стримався він і зашарівся.— Коби тіко моя Стефа не почула.
— Я вас не видам,— підморгнув я йому, забіг до помешкання і перевдягнув сорочку.
Уздовж вулиці Леґіонів вишикувалися дорожкарі зі своїми бричками, одні дрімали, насунувши капелюхи на носа, інші щось жували. Біля ресторації крутилося кілька повій, одна з них гукнула:
— О, гляньте! Це той нічний репортер!
— Який душка! — озвалася друга.— Для вас у нас знижка!
— Добре,— відказав я.— Буду мати на увазі, коли потребуватиму наглі болячки чи сверблячки.
— О! Диви який! Ми чисті, як сльоза Богородиці! Показати медичну книжку?
Я обминув їх і зайшов до ресторації. «Ґранд» була однією з небагатьох кнайп, у якій не лише увечері, а й серед білого дня було гамірно від публіки. Цьому сприяло зручне розташування в приміщенні однойменного готелю. Хтось полагоджував інтереси, а хтось просто грав у карти в наріжній картярській залі. Вдень тут збиралися сіоністи, єврейська інтелігенція та люди інтересу, або, як їх називали, «чорна ґєлда» — «чорна біржа», бо всі були вдягнені у чорне. Серед них було також чимало посередників, які займалися нелегальною діяльністю. Тут вирувало від чорного тлуму, одні заходили, інші виходили, рідко хто сідав за столики, а сівши, мало хто замовляв собі каву. З’являлися якісь нові типи, зазирали в кутки, шукаючи когось, і виходили.
Але вечорами люди інтересу зникали і в ресторації починали лунати штраусівські вальси, переплітаючись із джезбендом. Грошовиті відвідувачі, хляпнувши на вигідну глибоку канапу, відпочивали, попиваючи дорогі напої і ведучи неспішні ліниві розмови.
Всі столики були зайняті, грала тиха скрадлива музика. До мене підкотив кельнер:
— Пане репортер, маємо честь бачити вас у нашому закладі, та, на жаль, місць нема. Якби ви прийшли годину тому або наперед зателефонували…
— Нічого страшного. Я думаю, що мій столик зарезервовано.
Я роззирнувся залою й побачив чиюсь підняту руку, що махала мені. Я підійшов і справді побачив красуню з попелястим волоссям, що сиділа, закинувши ногу на ногу. Була вбрана в темно-бордову сукню, з-під капелюшка з чорного фетру вибивалися вабливі кучері. Напівпрозору вуальку вона закинула на капелюшок і показала рукою на місце біля себе. Як на мене, не мала більше двадцяти років. На столику перед нею парувало горнятко з кавою.
— Мене звати Мирося, вдома кличуть Рося,— промовила мелодійним голосом.— Що будете пити?
— Ви хочете мене пригостити?
— Звичайно. Це ж я вас запросила.— Її усмішка з маленькими білими зубчиками мене зачарувала.
— У цій ресторації обслуговують самотніх панночок? — здивувався я, знаючи, що в поважних закладах панна без супроводу викличе негайну реакцію адміністрації.
— Ні, не обслуговують. Я прийшла сюди з охоронцем.
Я роззирнувся і не побачив поблизу нікого схожого на охоронця.
— І де він?
— Сидить біля бару. То як? Що п’ємо?
— В принципі, я не проти побути сьогодні альфонсом. Я б випив вина.
— Чудово, бо я теж. Я вже проглянула карту і пропоную чорногорський «Вранац».
— Ви як знали, що то моє улюблене вино.
— Це вино якраз для таких тихих літніх вечорів,— проказала вона і помахала рукою кельнерові.
Той швидко підбіг і записав замовлення — окрім вина ще мала бути тареля з різними сирами. Я не знав, що маю думати про цю дивну зустріч, і терпляче чекав, що дівчина казатиме далі, але вона розповідала, як їй цікаво читати мої репортажі і дивувалася, що мені не страшно бувати у тих шинках-мордовнях, де завиграшки можна дістати кухлем по голові. Нарешті принесли вино й закуску, і, коли кельнер відійшов, перед тим наливши нам вина, вона, скинувши капелюшок, промовила:
— Я сестра Каміли.
— Хто така Каміла? — здивувався я.
— Каміла жила з Альбертом Косом. Вона загинула під час пожежі разом із ним.
— Тепер зрозуміло. Співчуваю.
— Дякую. Я довідалася, що ви побували в тому будинку.
— Звідки?
— Сусіди розповіли. З цього я зробила висновок, що ви вирішили зайнятися підпалом.
— А ви певні, що то був підпал?
— Я не сумніваюся в цьому.
— Чому ви так вирішили?
— Ой, не бавтеся зі мною. Ви просто хочете вивідати, що знаю я? То так і скажіть.
— Ви вгадали. Я слухаю.
— Десь тиждень тому Каміла прийшла до мене дуже стурбована й налякана. Вона мимоволі стала свідком того, чим займався Кос. До нього часто приходив совєтський віцеконсул.
— Пйотр Зяблов.
— Так. Коли Зяблов приїжджав, обоє замикалися з Альбертом у кабінеті і про щось розмовляли. Спочатку Каміла мало тямила, у чому полягає їхня співпраця. Поволі зрозуміла, що все закручене на особах, які хочуть емігрувати. Майбутні емігранти здавали в консуляті свої коштовності і їхали до Бухареста. У випадку їхньої смерті ці коштовності консулят повинен був переправити у Бухарест на ім’я котрогось із родичів. І так тривало місяцями. Але одного разу Альберт зрозумів, що тут не все чисто. Не всі коштовності висилали до Бухареста і не всі євреї потрапляли до Палестини. Виходило так, що в консуляті їх конфісковували, обкрадаючи не лише власників, але й державну скарбницю Речі Посполитої, яка внаслідок таких махінацій не отримувала сплаченого мита. Натомість ці коштовності були відправлені дипломатичною поштою до Москви. Ця остання новина потрясла Альберта.
— Як він про неї довідався?
— Ну, він же ж із ними інколи випивав. І от під час однієї такої п’янки на віллі Зяблова Альберт підслухав телефонну розмову віцеконсула із російським консулом, який перебуває зараз у Варшаві. Коли пролунав дзвінок і телеграфістка сповістила, що на дроті Варшава, Зяблов сказав, щоб вона з’єднала його через хвилину, поклав слухавку і піднявся на другий поверх. Альберт зачекав, теж підняв слухавку і почув усю розмову. На запитання «Що з нашими євреями?» консул відповів: «Усе в порядку. Вони вже в нас». Що це могло означати? Чому «в нас», якщо вони повинні були дістатися Палестини? Але те, що Зяблов прозвітував про коштовності, які днями має відправити до Москви, Альберта прибило. Почувши на сходах кроки, він обережно поклав слухавку, налив собі віскі і вдавав, що напився. Через кілька днів, коли Зяблов навідався до Коса, Альберт сказав йому, що від євреїв, які виїхали до Румунії, нема жодних звісток. Що це означає? Зяблов відповів, що його це не повинно хвилювати. Вони своє зробили, ощасливили людей, урятували їх перед нацистами. Отже, Альбертові треба пишатися. Але Альберт сказав, що більше не бажає займатися тими справами. Тоді відбулася сварка. І вони кричали одне на одного. Руский кричав на Коса: «Тільки попробуй! Відразу зіграєш в ящик!» Вона не зрозуміла, що це означає, хоча здогадалася, що то погроза. А я потім погортала словник і довідалася, що «зіграти в ящик» означає вмерти. Так виглядало, що Кос вирішив покинути те шахрайство, в яке його втягнув руский консулят. Після тієї сварки Кос був дуже пригнічений. Опісля Альберт сказав Камілі, що їм небезпечно залишатися у Львові. Бо, мовляв, він буде мати через ті всі махінації великий гріх і що краще їм виїхати з Польщі. І тоді він запитав Камілу, чи поїде вона з ним. Того разу він уперше згадав про Америку. При цьому показав валізу, в якій були долари, золото і коштовності. Вона запитала, звідки це все. Він сказав, що це його чесно зароблені кошти. І ще сказав, аби вона винайняла помешкання, але щоб нікому про це не казала. І щоб перевезла валізу туди.
— Чому у вас ім’я українське, а в сестри польське?