— Правда? За священника?
— О! Ви як знали!
— Я знав, що вона не проти була вийти за священника і поїхати на парафію до села.
— Так і є, поїхала,— зітхнула дівчина й поглянула на мене запитливо.— А ви Ярину добре знали?
— Та де. Отак, як вас.
Вона засміялася.
— Мене Людвікою звати.
— Люкс. Я Марко. Які ви кіна любите?
— Ой, ні-ні! Тіко не до кіна. Я на перше побачення до кіна більше не йду. А то пішла з одним, то він мене заволік на гальорку, а як у залі світло згасло, став притискатися. То я ледве втекла від нього. А такий був пристійний. Як оце пан.
— О, то я пристійний?
— А ніби не знаєте.— Вона хитро усміхнулася.
— А до опери?
— О господи! Аби я там задрімала? Може, ще мене на Личаківський цвинтар запросите?
Про оперу я, звісно, жартував, мене й самого б туди хіба вбивство примадонни змусило завітати. Розумовий рівень Людвіки, вочевидь, перебував на рівні середньостатичної платничі, кельнерки чи буфетової. Але її перса, що розпирали блюзку, мене заворожували. Я нахилився до неї і прошепотів:
— Я маю для тебе фест убранє.
Її очі спалахнули цікавістю. Вона роззирнулася і запитала пошепки:
— І шо?
— В тебе скоро обідня перерва. Я тебе чекатиму на Длуґоша.
Вона не сказала нічого, але її очі дали знати, що прийде. Емілія, покидаючи мене, залишила кілька суконь і блюзок. Викидати це добро якось не випадало, надто що воно було не заношене. То чому б і не подарувати комусь?
Власник крамнички «масло, цвяхи, мило, шварц, мастило» пан Покізяк сидів перед дверима на ослінчику і грів на сонці ноги.
— А шо, пане Марку? Когось чекаєте?
— Йо. Дав оголошення — хочу секретарку найняти. Має якраз підійти.
— О, то справи у вас пішли ліпше, як в мене. Бо мене на продавчиню ше не стати. Все мушу сам робити. Файно, файно. Тішуся за вас. А шо чути? Війна буде?
— Ви мене це щомісяця питаєте.
— Ну, бо то висит в повітрю. Я гадаю, шо буде. А ви як?
— Я волію про це не думати. Так спокійніше.
— Але готуватися треба. Я би вам радив купити в мене мішок борошна, різних круп, мила, сірників, солі… То таке добро, що ніколи зайвим не буде.
— Цікаво, якраз учора мені одна панна те саме радила.
— Бо маєте мудру панну. А я життям навчений.
— То підготуйте мені цей набір панікера. Воно й справді не пропаде, навіть якщо війни не буде.
— Файно є. Навіть найму для вас траґачів, аби до вас позаносили, бо я сам не подвигаю. Але зроблю для вас таньше[19], як де. Не пожалієте.
А ось і Людвіка — вже здалеку до мене всміхалася, злегка червоніючи.
— У мене небагато часу,— сповістила пошепки.
— Секретарка перша кляса,— потішив мене пан Покізяк.— Беріть і не думайте. У вільні години могли би сидіти замість мене на ослінчику і зваблювати покупців.
— Чудова ідея! — кинув я йому, і ми зникли в брамі.
Людвіка дихала, як ковальський міх, видно було, що йшла дуже швидко. Піднімаючись сходами, повідомила, що вона не така, як я собі думаю, що вона береже себе і з порядної родини, щонеділі ходить до церкви, а перед Великоднем сповідається.
Я лише підтакував і хвалив її. В помешканні вона уважно роззирнулася і відразу поцікавилася, яке то я маю убранє. Я відчинив шафу, і вона ахнула!
— То все мені?
— Звісно, що тобі. Якщо будеш до мене приходити.
— Я вже прийшла. Я беру цю сукню і цю блюзку. Йо?
— Йо.
Вона склала обидві речі і загорнула їх в газети, які підібрала в мене на столі. А потім почала роздягатися, і я побачив нарешті ці неймовірні перса з великими бордовими пиптиками, а потім і її всю — з тонкою талією і з випнутою дупцею. Людвіка хотіла лягти, але я не дозволив і кохав її ззаду, милуючись цим розкішним чудовим краєвидом, а рука моя пестила її повні перса, і це було так прекрасно, що закінчилося дуже швидко, хоч ми й застогнали водночас.
Аж тепер вона витягнулася на постелі і глянула на годинник.
— Ну, ще квадранс[20], і я побігла. Іди до мене, полеж.
Я слухняно ліг біля неї, вона гладила мене по голові і шептала чарівні дурниці.
— Ти маєш чуття до кобіт… Ти відразу відчув, що я можу бути твоя. Ти потребуєш секретарки? Я не проти. Я б тобі нарешті помила ці вікна. Дивися, які вони брудні. Випрала б фіранки і штори. Оно в тебе на підлозі все порозкидано — і шкарпетки, і книжки, і папери.
— Зате в мене у голові все поскладано,— відказав я, але вона продовжувала, не звертаючи увагу на мої слова:
— Я би поприбирала і напастувала паркет. Я вмію смачно варити. І я печу перекладенці, якраз такі, як ти любиш.
— Звідки ти знаєш, що я люблю перекладенці?
— Всі чоловіки люблять пляцки, перекладені конфітурами і бакаліями[21], а жінки — торти з кремами.
— Терпіти не можу торти з кремами.
— От бачиш. Я ж знаю. В неділі ми зранку будемо ходити до церкви святого Онуфрія. Після церкви я наліплю пирогів з сиром, і ми пообідаємо. Потім підемо на спацер на Корсо[22]. Тобі буде приємно вести мене попід руку, бо всі будуть зглядатися. Я знаю, що ти в мене не залюблений. Це нічого. Любов взагалі шкідлива. Я буду потрібна тобі, а ти мені. Ці речі тобі залишила твоя дружина? Що з нею? Померла?
— Ні. Жива й здорова. Але не дружина. А колежанка.
— Ти любив її?
— Ні.
— От і добре. І мене тобі не обов’язково любити. Але я б хотіла домовитися, що після сьогоднішнього дня ані ти ні з ким, ані я. Домовились?
Я замислився. Щось забагато перспектив, як для парубка, який уже звик бути парубком. Але чого не зробиш задля хвилі щастя, я сказав «так» і спробував лягти на неї, бо був добряче виголоднілий, але вона зімкнула ноги і сказала:
— Нє, не так. Піди помийся.
Я пішов до лазнички, помився, здогадуючись, як вона збирається мене потішити, і не помилився. А потім вона затуляючи долонею вуста, і сама побігла до лазнички, а я чув, як полоще рота. За хвилю вийшла і кинулася вдягатися. Робила це, час від часу кидаючи на мене грайливі погляди. Підхопила пакунок і вже в дверях запитала:
— А хочеш, я прийду увечері?
— На жаль, мене не буде. Мушу одну річ залагодити,— відказав я.
— Шкода,— повідомила вона і зникла.
Я вже був у такому віці, що ці її фантазійні плани щодо нашого співжиття мене не лякали, хоча замолоду, коли панна після першої нашої розпашілої ночі, прокинувшись вранці, стала у своїх мареннях переплановувати меблі в моїх покоях, міняти штори, шклити шафи з книжками, щоб не осідала на них пилюка, я думав: «Ого! Гостро вона за мене взялася!» — і більше її не бачив. Хоча потім шкодував.
А було, з іншою навпаки. Це я прокинувся в неї в хаті і, розглядаючи бездарні мальовидла на стінах, які вона купила за два золотих на Кракідалах[23], сказав, що я це сміття радше б повикидав. А вона знаєте, що відповіла? Не повірите: «Ну й повикидай. Тепер ти тут господар».
І від цієї я втік, як колобок. Бо був такий час, що я волів тікати. Але зараз я вже спокійно собі можу слухати всі ці теревені, які мало що означають і нічого не варті.
Я поглянув на годинника — наближалася четверта. Пора, мабуть, до Кисіля вибиратися.
2
Кисіль мешкав на маленькій вуличці, що називалася Розкіш і бокувала від Кривчицької дороги. Кисілева кам’яниця, пофарбована на світло-каштанову барву, ховалася за високим цегляним парканом. Довкола буяв сад. На брамі білів ґудзик дзвінка, а поруч звисав масивний важіль на ланцюжку. Рося мене попередила, щоб я смикав саме його, а не тиснув дзвоника. Пролунав гавкіт пса, потім чийсь грубий голос скомандував: «До буди!», а важкі кроки захрумтіли гравієм. Прозірка на брамі відкрилася, і мене оглянуло пильне око.