— То ви будете нічний репортер? — запитав невідомий.
Я підтвердив. Брама відчинилася, я ступив на подвір’я. З буди за мною уважно стежив великий чорний пес. Чоловік, що мав плечі траґача, а руки як лопати, сказав:
— Не звертайте уваги на пса. Без команди він не рушить з місця. Ідіть за мною.
Здається, то й був учорашній Росин охоронець. З-за пояса у нього стирчав самозарядний пістолет «Sauer» найновішої моделі. Ми йшли доріжкою, посипаною битою цеглою, до масивних дубових дверей, а далі — до просторої вітальні, одна стіна якої була повністю шкляна і виходила в сад. На стінах висіли картини, вочевидь, не за два золоті, на креденсі й шафках стояли розмаїті статуетки, порцелянові фігурки та інші звабні дурнички. Уздовж стін височіли вазонки з орхідеями, від дверей до сходів і по сходах стелився весь у строкатих квітах ворсистий килим.
Чоловік вийшов, кинувши мені: «Сідайте». Я хляпнув у фотель і закурив. Незабаром згори долинули голоси, і до вітальні увійшов господар, а за ним і Рося.
— Я Кисіль,— промовив огрядний чоловік з товстими губами і вузенькими чорними вусиками, наче намальованими чорним олівцем.— А мою доньку ви знаєте. Що будете пити?
— В таку спеку хочеться чогось зимного.
— І я так думаю. Зеню! — гукнув, обернувшись до дверей.— Принеси пива.
— А мені лимонади! — додала Рося, усім виглядом удаючи, що ми ледве знайомі.
Той самий Зеньо, який впустив мене, приніс дві пляшки пива й пляшку лимонади і відкоркував. Ми зробили по ковтку, і Кисіль промовив:
— Мені Рося переказала все, що ви їй оповіли. А я гадаю, що ви здогадуєтеся, чому я вас закликав. Я хочу вас найняти…
— Мене вже вчора найняла ваша донька.
Він засміявся.
— А! То спритна зозулька. Найняла за мої гроші. Ну, най буде, що вона вас найняла. А платити буду я.
— Я й так помагаю поліції розслідувати це вбивство. Але виглядає на те, що у нас цю справу забере контррозвідка.
— І не здивуюся. Все логічно. Бо ці вбивства не прості. Я підозрюю, що з тою документацією для емігрантів до Палестини не все чисто. Щось там не грає. Обидві місцеві німецькі організації дуже жваво взялися за цю прибуткову діяльність. Чимось вона їх привабила. Не думаю, що вони такі добрі самаритяни. Але мене цікавить ще одна річ. Мій колишній зять Деккер десь пропав. Підозрюю, що після вбивства Коса він ховається. Пропала і його коханка. А я б хотів його знайти і перебалакати з ним.
— Мирослава сказала, що він для вас доволі небезпечний і що сил у вас замало, щоб воювати з ним.
Кисіль усміхнувся.
— Рося трішки перебільшила. На відкриту війну я б не пішов, але існують інші способи. В кожному разі мені спочатку треба його знайти. Я не знаю, чи він убивця, але він мені потрібен ще й з інших міркувань. Ну, і з чогось варто починати.
— Де його шукати? Вам відоме коло його друзів?
— Не маю зеленої уяви. Ми давно не бачилися. Але знаю, що з ним спілкувався совєтський віцеконсул. Якби ви зійшлися з ним по-дружньому, то, може б, щось і рознюхали.
— Де би я міг з ним зійтися?
— Тут, нагорі, я маю казино, яке приймає вечорами вибрану публіку. З нагоди візиту дуже поважного гостя в п’ятницю буде особливе прийняття, на якому обов’язково буде Зяблов. Отже, приходьте, о дев’ятій вечора вас впустять. А далі я вам поможу ненав’язливо познайомитися з віцеконсулом. Мій чоловік спробує витягти в нього гроші, ви його впіймаєте за руку і дасте ляпаса. А варта викине його за двері. Гарний спосіб знайомства?
— Непоганий. А хто цей ваш чоловік?
— Це доволі темний тип, але мені вірний. Сутенер. Знаю, що він крутиться вечорами в «Брістолі». Називається Бронко Квіцінський. Перебалакайте з ним, він буде попереджений. Я б хотів, щоб усе виглядало природно. Крім того, можете його використати, коли будете потребувати фізичної допомоги. Це добрий боєць. Сміливий і не тугодум. І ще… Зазирніть до синагоги «Золота Роза». Там поруч має помешкання ребе Барух. Скажете, що від мене. І нехай вам розповість те, що мені.
— А що він вам розповідав?
— Хе-хе, послухайте з перших вуст. Я ж кажу, що там діло нечисте. Ось вам п’ятсот золотих на дрібні видатки і гасло, яке скажете завтра на брамі. Ще тисячу отримаєте, як знайдете Деккера. Бажано живого. Але як ні, то буде, як буде.
Рося провела мене до брами.
— Знаєш, що мені хочеться? — проказала вона мрійливо.
— Навіть не здогадуюсь.
— Я хочу, щоб ти мене сьогодні повів до цукерні, а потому прогуляємося Корсом.
У неї були такі гарні очі, що ними можна було б милуватися все життя, як і дрібними веснянками на носику та щоках. Мені хотілося, щоб вона притулилася до мене так само, як і вчора, але з порогу будинку не зводив з нас очей чолов’яга, який відчиняв мені браму.
— Гаразд,— сказав я.— Вважай, що мені теж цього хочеться.
3
Коли я постукав до помешкання ребе, двері відчинив високий, спортивного вигляду хлопець. Він мав міцну щелепу і деформований ніс, вочевидь, займався боксом.
— Ви до кого? — запитав, оцінюючи мене з ніг до голови.
— До ребе.
— Що вам від нього потрібно?
— Багато будеш знати, спухнеш. Скажи йому, що я від Кисіля.
Хлопець з ображеною міною зник, а за хвилю вигулькнув знову і кивнув мені, щоб я заходив. Ребе, вже літній чоловік, сидів за столом. Перед ним на столі парувало горнятко з молоком. Він подивився на мене привітними очима і сказав, показуючи на крісло біля себе:
— Заходьте. Знайомі Кисіля завше радо вітані в моїй хаті.
Я сів і зиркнув на хлопця, що стовбичив на порозі.
— Можеш іти,— сказав йому ребе.
Я запитав:
— Кисіль для вас зробив якусь послугу?
— У вісімнадцятому, коли поляки влаштували погром, він урятував мою родину. А що вас привело до мене?
— Кисіль сказав, що ви мені можете розповісти те, що і йому розповідали.
Ребе усміхнувся і вийняв з шухляди кілька списаних аркушів.
— Знаєте, що то є? То є листи з Констанци від наших людей, які виїхали до Палестини. Я розумію, що ви їдишу не знаєте, але повірте на слово, що зміст у цих листах ідентичний — за винятком привітань для родичів, які зосталися тут. Всі вони повідомляють, що прибули щасливо до Констанци, забрали в Бухаресті відіслані скриньки з грошима і коштовностями і сидять в готелі, чекають на корабель. А потім як відрізало. Більше жодних листів родичі не отримали. Спроби розшукати наших емігрантів у Палестині не увінчалися успіхом. На пароплав до Палестини ніхто з них не сідав. Останній їхній пункт — Констанца.
— І що це може означати?
— Я не знаю.
— А що з почерком? Родичі упізнали його?
— Так. Упізнали. Ці листи наче кимось подиктовані. І лише в кінці є кілька речень, в яких перечислено імена родичів. Тепер скажіть мені, чим займаєтеся ви і чому ця справа вас цікавить.
— Я працюю в газеті, але також помагаю комісарові поліції Обуху в розслідуванні вбивства однієї пари.
— Арнольда Коса і доньки Кисіля?
— Саме так. Окрім того, розшукую Деккера, який, так виглядає, відправляв ваших людей до Палестини.
— Не тільки він. Там ціла організація. Надалі ми стримуємо наших людей від таких необачних кроків, доки не з’ясується, куди поділися ті, що вже встигли виїхати. Зараз чиняться страшні речі. 8 травня цього року з Німеччини було вигнано до Польщі десять тисяч євреїв, які мали польське громадянство. А торік наприкінці жовтня нацисти силоміць вигнали з Німеччини на терен польсько-німецького кордону аж 17 тисяч євреїв. Через відмову польської влади прийняти їх вигнанці опинились в украй важкому становищі. Їм довелося жити в наметах. Опинившись у скруті, вони легко піддалися на брехливі пропозиції виїхати до Палестини.