Десь з милю вверх по річці гніздилися чаплі, і вона любила підібратися тихцем до пташок, як ті рибалили в очереті, бо нема нічого кумеднішого, ніж сполохана чапля, що намагається похапцем злетіти…
І так, за думками про навколишні землі, вона знову поринула у сон. Вона знала все навколо. Не було там жодної невідомої їй місцини.
Та, може, є якась чарівна брама. Ось, що б вона зробила, якби мала школу магії. Вона б усюди наставила магічних брам — на сотні миль довкола. Глянь на певну скелю, скажи «місячне сяйво» — і ось тобі чарівна брама!
А от у школі, — вернімося до школи, — там будуть уроки мітлоїзди, а ще — як нагострити капелюх, як готувати магічні страви, а ще — там будуть друзі!
— Мале спит?
— Ая, не чутно, аби сі рухала.
Тіфані розплющила очі в темряві. Голоси під ліжком відлунювали в кімнаті. Слава небесам, ноцник під ліжком порожній!
— Файно є, ходи подивимося на той її ноцник.
Голоси переміщалися по кімнаті. Вуха Тіфані складалися у трубочку, щоб розчути, що там робиться.
— Дивисі! Та то хата! Глянь-но, во крісла, а во начиння!
«Це вони знайшли ляльковий будиночок», — подумала Тіфані.
То був доволі великий будиночок, що його зробив містер Блок, місцевий столяр, для найстаршої сестри Тіфані, коли вона була малою, а тепер у неї вже є своїх двоє дітей. Він не з крихких. Містер Блок за філігранну роботу не брався. Та дівчата прикрасили його тканинами і сякими-такими меблями.
Судячи із захоплених голосів, дім їм видався справжнім палацом!
— Гей, гей! Оце так краса! Тут навіть ліжко! З подусками!
— Та тихо ти, а то всіх побудиш!
— Матінко моя, та я тихо, як миш! А-а-а-а! Та ту є сулдати!
— Що ти кажеш, які сулдати?
— В червоних мундирах, там о в кімнаті!
«Вони знайшли іграшкових солдатиків», — здогадалася Тіфані, намагаючись стримати подих. Правду кажучи, їм було не місце в ляльковому будиночку, але Погіршай ще був замалий, щоб ними бавитись, то вони були в ролі невинних спостерігачів за чайними вечірками, коли Тіфані ще бавилася ляльками. Власне, тим, що слугувало ляльками. Іграшки мали бути міцними, щоб протривати на фермі, і не всім це вдавалося. Востаннє, коли Тіфані взялася організувати чаювання, то за гостей були безголова шматяна лялька, два дерев’яні солдатики і три чверті плюшевого ведмедика.
Гуркіт і дзенькіт почувся з будиночка.
— Піймав! Шо, чулувіче, мамцю кличеш? А нема дурних! Диви, яка в нього голова, як ціле дерево!
— Людоньки! Та ту є тіло без голови!
— Та ніц дивного, бо то медвідь! А на тобі, ногов межи зуби!
Скидалось на те, що хоч усі три власники голосів і воювали з речима, які не могли дати відсічі, включно з одноногим ведмедиком, та перевага все одно не була на їхньому боці.
— Піймав! Піймав! Піймав! Зара я тобі покажу, де раки зимуют, ти, нендзо!
— Хтось вгриз ми за ногу! Хтось вгриз ми за ногу!
— Йди сюди! Я тобі зара дам! Вже ми то надоїло!
Тіфані відчула, що Щуроміх крутиться уві сні. Може, він й товстий і ледачий, але спритний, як блискавка, коли треба плигнути на маленьку істоту. Треба припильнувати, щоб він не впіймав цих… ким би вони не були, як би вони не лаялись.
Вона голосно прокашлялась.
— Видиш? — почувся голосок із лялькового будиночка. — Побудив їх! Пігнали звідти!
В кімнаті запала тиша і, трохи зачекавши, Тіфані зробила висновок, що то тиша справжньої порожнечі, а не тиша притаєних чоловічків. Щуроміх знову заснув, і тільки час від часу посмикувався, патраючи когось уві сні.
Тіфані зачекала ще трохи, а тоді встала з ліжка і пробралася до дверей спальні — обережно, щоб оминути дві рипучі дошки. В темряві вона спустилася сходами, у світлі місяця знайшла стілець, намацала «Казки про фей» на бабусиній полиці, а тоді відімкнула замок на задніх дверях і вийшла у теплу літню ніч.
Було туманно, але декілька зірок виднілося вгорі поруч із місяцем, що прибував. Тіфані знала, що такий місяць прибуває, бо читала в «Альманаку», що так кажуть на місяць, який ще не в повні, але вже близько, тож вона раз у раз зиркала на нього, щоб можна було вголос сказати: «О, сьогодні місяць прибуває».
Мабуть, вам це говорить про Тіфані більше, ніж вона б хотіла.
На фоні місяця, що спинався на небосхил, долина скидалася на чорну стіну, що затуляла половину неба. На мить Тіфані задивилася на світло від бабусиного ліхтаря…