Її слова луною відбилися від пагорбів. А тоді вона почула звук — тихий, але він лунав зблизька — знайомих уже голосів:
— А що то відьма таке сказала? — спитав перший голос.
— Що буде нам непереливки!
— Ой, ой, ой! Ото халепа!
Тіфані, червона від люті, озирнулася.
— У нас є обов’язки, — звернулась вона кудись у повітря і траву. Так колись сказала їй Бабуня Болячка: Тіфані тоді плакала за ягням. Вона говорила по-старосвітськи:
«Ми — боги для худоби в полі, моя джиґґітко. Ми керуємо, коли їм народжуватися, а коли помирати. А поміж тим — у нас перед нею обов’язки».
— У нас перед нею обов’язки, — повторила Тіфані, тепер уже м’якше. — Я знаю, що ви, ким би ви не були, — мене чуєте. Якщо баран не повернеться, то я вам покажу…
В ланах співало жайвороння, від чого тиша тільки дзвінкішала.
Тіфані, перш ніж мати трохи часу для себе, мала впоратися із щоденними обов’язками, а це означало: погодувати курей і зібрати яйця, і пишатися, що яєць на два більше, ніж було б без її нічного втручання; наносити шість відер води з криниці і принести дрів у корзину біля печі, та вона відклала це все на потім, бо така робота їй була не до смаку. Їй, однак, подобалось збивати масло. Їй добре думалося в процесі.
«Коли я стану відьмою із гостроверхим капелюхом, — розмірковувала вона, крутячи корбу, — то махну рукою, і масло само зробиться. І жодним рудоволосим чортятам навіть думка не промайне, щоб красти нашу худобу…»
Позаду неї, там, де вона поставила відра, щоб наносити води, щось хлюпнуло.
Одне відро було повне води, яка все ще плюскалася туди-сюди.
Тіфані повернулася до маслярні, наче нічого й не було, а тоді пішла до цебра з борошном. Вона взяла жменьку муки і притрусила нею поріг, а тоді вже повернулася за корбу до маснички.
Небавом знову почувся хлюпіт води. А коли вона озирнулася, — так, ще одне відро було повне води. А на борошні двома доріжками виднілися сліди крихітних ніжок: одні йшли до молочарні, а інші — поверталися.
Тіфані під силу підняти лише одне повне дерев’яне відро.
«Тож, — подумала вона, — ті людці не тільки напрочуд швидкі, а ще й навдивовижу сильні. Щось я ними легковажила!»
Вона глянула на великі дерев’яні відра, що миготіли туди-сюди кімнатою, і на порохи, що здіймалися навколо, наче хтось бігає навпоперек.
«Гадаю, час покласти цьому край, — подумала вона. — Та, якщо подумати, то не буде шкоди, якщо зачекати, поки відра будуть повні».
— А потім я маю наносити дрів у посудомийню, — мовила вона. Треба ж спробувати!
Вона повернулася у маслярню і не озиралась, коли позаду почулося гупання. Вона не озиралася й тоді, коли стиха лунало вжух-вжух-вжух і поліна гулко падали у корзину. Вона озирнулася аж коли все стихло.
Дрівниця закладена полінами аж до стелі, і всі відра — повні. А на борошні — сум’яття крихітних слідів.
Тіфані перестала збивати масло. У неї було відчуття, наче маленькі очиці за нею спостерігають, — море очиць.
— Ем-м… дякую, — сказала вона. Ні, так неправильно. Голос звучить схвильовано. Вона відійшла від маслобійки і прибрала щонайсуворішого вигляду.
— А баран де? — спитала вона. — Я не повірю, що вам прикро, поки не повернете барана.
З вигону почулося бекання. Тіфані вибігла на пагорб у садку і виглянула з-поза живоплоту.
Баран таки справді повертався: задом наперед і напрочуд швидко. Він сіпнувся і спинився неподалік живоплоту, а тоді людці обережно спустили його на землю. Один із рудих став йому на голову: продуднів у ріг, напуцував його кілтом і розчинився в повітрі.
Тіфані задумливо повернулася до молочарні.
Та масло вже було збите. Власне, не просто збите, а сформоване у дюжину золотавих полінець, виставлених рядочком на мармуровій плиті, яку вона використовувала для виготовлення масла. І на кожному — гілочка петрушки!
«Вони домовики?» — дивувалася вона. Книжка «Казок про фей» пише, що домовики селяться вдома і виконують домашню роботу взамін на тарільчик молока. Та на малюнку вони були зображені, як радісні маленькі істоти у довгих гостроверхих каптурах. Рудоволосі людці мали такий вигляд, що навряд би хто подумав, що вони взагалі те молоко колись куштували! Та, мабуть, варто спробувати.
— Так, — почала Тіфані вголос, знаючи, що за нею пильно стежать таємні спостерігачі. — Добре. Дякую. Я рада, що вам прикро за вдіяне.
Вона взяла одну з котячих мисочок із гори посуду в мийці, ретельно вимила, налила вранішнього молока, а тоді поставила на підлогу і відійшла: