— Най то качка копне! Я буцнув себе по голові!
А тоді вони теж зникли — Тіфані тільки й бачила, що блакитно-рудавий вир понад кущами.
А тоді повернулось жайвороння. Кущі знову зазеленіли, а квіти — розцвіли. Не залишилось жодної зламаної гілочки, жодної розтоптаної квітки. Небо було блакитне, без діамантового блиску.
Тіфані опустила очі додолу. На носаках черевиків танув сніг. Її це втішило, як на диво. Це було свідченням того, що нещодавні події — це результат чарів, а не божевілля. Вона, заплющивши очі, все ще чула засапане дихання безголового вершника. А зараз усе, що їй було потрібно, — то бути поряд з людьми і щоб навколо все було просто і зрозуміло. Ще більше вона потребувала відповідей.
Та понад все вона хотіла, заплющуючи очі, більше не чути засапаного дихання…
Наметів вже не було. Окрім декількох уламків крейди, яблучних качанів, прим’ятої трави і пари курячих пір’їн — від мандрівної школи не залишилося й сліду.
Почулося тихе:
— Пс-ст!
Тіфані глянула собі під ноги. Ропух виповз з-під кінського щавлю.
— Міс Тік казала, що ти повернешся, — озвався він. — Здається, ти хочеш дещо дізнатися, еге ж?
— Все! — сказала Тіфані. — Тут повно людців! Я не розумію й половини того, що вони кажуть! Вони називають мене відьмою!
— Ага, так, — відповів ропух. — У тебе завелися Нак Мак Фіґлі!
— І сніг був, а потім щез! За мною гнався вершник без голови! І один із… як ви сказали, вони називаються?
— Нак Мак Фіґлі, — відповів ропух. — Ще відомі як піксі. Вони ж себе називають Вільні Малолюдці.
— Отож, один із них буцнув головою коня! Той впав! То був величезний кінь!
— Це схоже на фіґля, — мовив ропух.
— Я дала їм молока, а вони його порозливали!
— Ти дала Нак Мак Фіґлям молока?
— Ну так, ти назвав їх піксі.
— Не піксі, а піксями. Вони молока не п’ють, це точно.
— Вони звідти, звідки й Дженні? — поцікавилася Тіфані.
— Ні. Вони повстанці, — відповів ропух.
— Повстанці? Проти кого вони повстали?
— Проти всіх. Проти всього, — пояснив ропух. — Гаразд, бери мене на руки.
— Навіщо?
— Бо коло криниці стоїть жінка і підозріло на тебе дивиться. Поклади мене в кишеню, заради всього святого.
Тіфані схопила ропуха і усміхнулася жінці:
— Я роблю жабарій із висушених жаб.
— Як мило, люба, — відповіла жінка і поспіхом пішла геть.
— Це не смішно, — озвався ропух із фартушка.
— Та люди і так не слухають, — відказала Тіфані.
Тіфані сіла під деревом і витягла ропуха з кишені.
— Фіґлі намагалися вкрасти наші яйця і нашого барана, — сказала вона. — Та я їх завернула.
— Тобі вдалося щось відібрати у Нак Мак Фіґлів? — спитав ропух. — Вони що, похворіли?
— Та ні, вони були… досить милі. Вони навіть зробили мою хатню роботу.
— Фіґлі зробили хатню роботу? — здивувався ропух. — Вони ніколи не пораються по хаті! Кепські з них помічники!
— А ще був вершник без голови! — продовжила Тіфані. — Без голови!
— Еге, це головна кваліфікаційна вимога, — сказав ропух.
— Що відбувається, ропуше? — спитала Тіфані. — Це фіґлі вторглися у наш світ?
Ропух мав збентежений вигляд:
— Міс Тік не хоче, щоб ти втручалася, — відповів він. — Вона скоро приведе підмогу…
— А вона встигне? — не вгавала Тіфані.
— Не знаю. Ймовірно. Але ти не…
— Я хочу знати, що відбувається!
— Вона пішла по відьом, — сказав ропух. — Вона вважає, що ти не повинна…
— Краще розповідай мені все, що знаєш, ропуше, — урвала Тіфані. — Тут нема міс Тік. Тут є лиш я.
— Інший світ зіткнувся із нашим, — сказав ропух. — Ну ось, розповів. Задоволена? Так вважає міс Тік. Але все відбувається швидше, ніж вона думала. Чудовиська повертаються.
— Чому?
— Бо нема кому їх спинити.
На мить запала тиша.
— Але ж є я, — промовила Тіфані.
Розділ 4
Дорогою додому все було спокійно. Небо залишалось блакитним, вівці не мали наміру мчати в повітрі задом наперед, все було вкрите відчуттям розжареної пустки.
Щуроміх сидів на стежці, що вела до хати, в лапах він тримав здобич. Щойно він побачив Тіфані, то вхопив здобич у зуби і почав завзято бігати подвір’ям, підібгавши хвіст, як це роблять коти, що завинили. Тіфані поцілила в нього грудкою землі.