Добре, що це не блакитно-рудавий чоловічок у нього в зубах.
— Ви тільки на нього подивіться, — сказала Тіфані. — Оце так халамидник! Як би я хотіла, щоб він не ловив пташенят! От безсоромне!
— В тебе ж нема капелюха, чи не так? — озвався ропух із кишеньки фартуха. — Ненавиджу, коли нічого не видно!
Вони зайшли у молочарню, де Тіфані зазвичай могла побути на самоті вдень.
В кущах неподалік дверей було чутно, як хтось стишено перемовляється. Говорили приблизно таке:
— І шо відьма сказала?
— Вона сказала, шо хоче аби котиско перестав лапати бідних пташенят.
— І всьо? А шоб йому! Та то ся зробе!
Тіфані щонайделікатніше посадила ропуха на стіл.
— Чим тебе годувати? — спитала вона. Тіфані знала, що правила доброго тону велять пригощати гостей.
— Я призвичаївся до слизнів, хробаків і всякого такого, — сказав ропух. — Це було непросто. Та ти не хвилюйся, якщо в тебе такого нема. Гадаю, ти не чекала ропуха в гості.
— Можу я запропонувати трохи молока?
— Це дуже чемно з твого боку.
Тіфані принесла молока і налила трохи у мисочку.
Вона спостерігала, як ропух повз до мисочки.
— Ти був прекрасним принцом? — спитала вона.
— Ага, так, мабуть, — відповів ропух, сьорбаючи молоко.
— То чому міс Тік тебе зачаклувала?
— Міс Тік? Та вона не змогла б, — відповів ропух. — Це серйозні чари — обернути когось на жабу, але залишити людську свідомість. Ні, це зробила фея-хрещена. Ніколи не задирайся із жінкою, що має паличку із зіркою на кінчику, моя панно. Вони схильні до нападів люті.
— Навіщо вона так вчинила?
Ропух збентежився:
— Я не знаю, — сказав він. — Ця вся історія оповита загадкою. Я тільки знаю, що колись був людиною. Принаймні мені так здається. Мені аж сироти від цих думок виступають. Іноді я прокидаюся посеред ночі і думаю: чи я справді був людиною? Чи ж я був просто ропухом, і вона змусила мене думати, наче колись я мав людську подобу? Оце справжні муки, еге ж? А що, як мені нема на що обертатись назад? — ропух глянув на Тіфані своїми жовтими схвильованими очками. — Зрештою, обернути ропуха на людину значно простіше, аніж стошістдесятифунтову людину у восьмиунцієву жабу? Правда ж? Куди ж подіти зайвий матеріал, ось це не дає мені спокою! Це ж, розумієш, просто відходи! Ось це мене непокоїть. Тобто, в мене є пара спогадів із людських часів, але чи це справді мої спогади? Чи це просто думки? Як впевнитись, що вони справжні? Якось я з’їв слимака з душком і прокинувся серед ночі від крику, але то був не справжній крик, а квакання. Дякую за молоко, дуже смачне.
Тіфані мовчки дивилася на ропуха.
— Знаєш, — сказала вона, — а магія — то набагато складніше, ніж я думала.
— Пурх-пурх! Ціп, ціп! Ох, бідолашна я пташечка!
Тіфані підбігла до вікна.
На стежці, наче підбитий птах, кружляв фіґель. Він змайстрував собі щось на кшталт шматяних крилець і шапочку із солом’яним дзьобом.
— Ціп-ціп! Тьох-тьох! Сподіваюся, ту нема ніяких котисок! О, бідолашна я пташка! — верещав він.
А трохи віддалік Щуроміх, гроза усіх пташенят, підкрадався все ближче і ближче. Щойно Тіфані розтулила рота, щоб закричати, як кіт стрибнув і приземлився на синьолюдка всіма чотирма лапами.
Принаймні, туди, де синьолюдок щойно був, — бо той, виписавши в повітрі сальто, приземлився Щуроміхові просто на морду і міцно вчепився йому у вуха.
— Ага! Котиску, попавсі! — горлав чоловічок. — А на тобі презентик від пташечки, ти, халамиднику!
І він добряче лупнув кота по носі. Щуроміх вертнувся і приземлився на спину, очі йому закотилися. Він тихенько попискував від страху, коли синьолюдок приземлився йому на карк і щосили верескнув:
— ЦІП!
Кіт зірвався на рівні лапи і, як це вміють тільки коти, прошмигнув рудавим видивом крізь відчинені двері і повз Тіфані у сховок під мийкою.
Фіґель дивився йому вслід і шкірився, аж тут побачив Тіфані.
— Прошу, не йди, — випалила вона, але синьолюдок щез, аж за ним закурилося.
Мама Тіфані поспішала додому. Тіфані вхопила ропуха і сховала назад до кишені акурат, коли та увійшла до хати:
— Де Погіршай? Він тут? — одразу спитала мама. — Він вдома? Відповідай!
— Хіба він не пішов з вами дивитись, як стрижуть овець? — спитала Тіфані, враз розхвилювавшись. Вона відчула, як тривога куриться з мами, як дим.
— Ми ніде не можемо його знайти! — в очах у мами читався дикий страх. — Я лиш на хвильку відвернулася! Ти впевнена, що ніде його не бачила?