— Сам він сюди б не повернувся…
— Піди-но глянь вдома! Ну ж бо!
Місіс Болячка побігла геть. Тіфані поспіхом спустила ропуха на підлогу і загнала під мийку. Вона почула, як ропух квакає, а Щуроміх, ошалілий від страху і шоку, виліз з-під мийки і щодуху чкурнув — на все ще неслухняних лапах — надвір.
Тіфані підвелася. Першою думкою, на її сором, була така: «Він хотів подивитися, як стрижуть овець. Як він міг загубитися? Він же ж був з мамою, Ганною та Збиткою!».
І що, Збитка та Ганна дивитимуться за малим, коли навколо стільки хлопців?
Вона спробувала відігнати цю думку подалі і вдати, що вона їй взагалі не спадала на гадку, але вона, як не вчасно, напрочуд добре вирізняла обман. В тому то й клопіт з мозком: він іноді думає більше, ніж треба.
Та брат не любить відходити далеко від людей! До загонів, де стрижуть овець, йти десь з милю! А він ходить поволі. Що два кроки він падає ниць і вимагає солодощів!
Якби він справді пропав, то жити було б набагато спокійніше…
Ну ось, знову: гидка, ганебна думка, яку вона намагалася вимести з голови, зайнявши чимось думки. Вона взяла пару цукерок зі слоїка — для наживки, спакувала в пакет і побігла в обхід по кімнатах, трясучи згортком, щоб добре було чути шурхіт.
Тіфані почула звуки кроків у дворі: чоловіки верталися із шопи, де стригли овець, та вона продовжила зазирати під ліжка і в креденси — навіть ті високі, до яких малому нізащо не добратися, а тоді знову дивилася під ліжками — бо це був такий пошук. Пошук, коли ти йдеш шукати на горищі, хоч воно й завжди замкнене.
Небавом почулися голоси — два чи три — знадвору, це гукали Погіршая. Тіфані почула, як тато сказав:
— Подивись-но коло річки!
…і це свідчило про те, що тато теж хвилювався, бо Погіршай ніколи б добровільно, без підкупу, не пішов так далеко. Він не з тих дітей, хто відходить далеко від банки із солодощами.
Це твоя вина.
Ця думка крижинкою застрягла їй у голові.
Це твоя вина, бо ти його не любила. З’явився він — і ти вже не найменша в сім’ї, тобі довелося ходити за ним хвостиком, і ти хотіла — аякже, хотіла? — щоб його не було.
— Це неправда! — прошепотіла сама до себе Тіфані. — Я його трохи любила…
Не дуже, ніде правди діти. Не завжди. Він не вмів нормально бавитися і ніколи не слухався. Ти думала, що було б добре, якби він кудись запропастився.
Хай там як, додала вона подумки, як можна любити когось постійно, якщо в нього вічно тече з носа. Та й… цікаво…
— Я хочу знайти брата, — мовила вона вголос.
Слова, здається, подіяли. Та в хаті було повно людей: хтось невпинно відчиняв і зачиняв двері, кликав одне одного і плентався під ногами, а… синьолюдки ж сором’язливі, хоч з лиця й як дуля без маку.
«Хотіти мало, — казала міс Тік. — Треба робити».
Тіфані спустилася з горища. Навіть жінки, що пакували вовну у стригальні, прийшли на пошуки. Вони юрмилися навколо мами, яка сиділа за столом і плакала. Ніхто не зауважив Тіфані. Таке бувало не раз.
Вона прослизнула у молочарню, тихенько зачинила за собою двері і зазирнула під мийку.
Двері відчинилися навстіж, і досередини забіг тато. Він спинився. Тіфані мала винуватий вигляд.
— Та його там нема, дитино! — сказав тато.
— Е-е-е, так… — вичавила із себе Тіфані.
— А ти дивилася на другому поверсі?
— Так, і навіть на горищі.
— Гаразд… — тато мав водночас і спантеличений, і нетерплячий вигляд. — То піди і роби щось!
— Добре, тату.
Коли двері зачинились, Тіфані знову зазирнула під мийку.
— Ропуше, ти там?
— Тут навіть нема чим поживитися, — відповів ропух, виповзаючи з-під мийки. — В тебе тут дуже чистенько. Ані павучка!
— Справа термінова! — випалила Тіфані. — Мій молодший братик пропав. В білий день! В долині, де видимість на милі навкруги!
— О, гімняк, — сказав ропух.
— Перепрошую? — перепитала Тіфані.
— Та це я лаюся по-нашому, ропушачою мовою, — пояснив ропух.
— Перепрошую, та… чи це має стосунок до магії? — спитала Тіфані. — Має чи ні?
— Сподіваюся, що ні, — відповів ропух, — та, гадаю, що має.
— Це ті малі чоловічки викрали Погіршая?
— Хто? Фіґлі? Вони дітей не крадуть! — якось дивно відповів ропух.