— То ти знаєш, хто викрав мого брата? — допитувалася Тіфані.
— Ні, та вони можуть… — відказав ропух. — Слухай, міс Тік казала, щоб ти не…
— Мого брата викрали, — обірвала його Тіфані різко. — І ти мені кажеш, щоб я нічого не робила?
— Ні, але…
— От і добре! То де фіґлі?
— Причаїлися. Тут людно ж, але…
— Як їх покликати? Вони мені потрібні!
— Але ж міс Тік казала…
— Як мені їх прикликати?
— То ти хочеш їх прикликати, так? — спитав ропух скорботним тоном.
— Так!
— Просто це не те, чого зазвичай хочуть люди, — сказав ропух. — Це не домовики. Якщо в хату вселяться фіґлі, то людям краще з хати виселятися, — ропух зітхнув. — Скажи, а твій батько питущий чоловік?
— Пиво п’є подекуди, — відповіла Тіфані. — До чого тут це?
— Лише пиво?
— Ще є «Спеціальна овеча настоянка», про яку мені не можна знати, — додала Тіфані. — Бабуня Болячка готувала її у старій вівчарні.
— Міцне воно?
— Ложки розчиняє, — відповіла Тіфані. — Для особливих нагод. Тато каже, що то не для жінок, від того напою на грудях росте волосся.
— То як хочеш прикликати Нак Мак Фіґлів, то йди-но принеси трохи того пійла, — порадив ропух. — Прийдуть, от побачиш.
Не минуло й п’яти хвилин, як Тіфані вже все приготувала. Від чемної, але пильної дитини нічого не сховаєш: вона знала, де зберігалися пляшки і принесла одну. Пляшка була заткнута шматтям, але воно було вже таке старе, що Тіфані виколупала його кінчиком ножа. Від випарів їй аж очі засльозилися.
Вона хотіла було налити золотаво-брунатної рідини у мисочку…
— Ні! Та вони нас до смерти затопчуть! — спинив її ропух. — Просто постав відкорковану пляшку.
Випари здіймалися над пляшкою і клубились у повітрі, наче марево над горами у жаркий день.
Тіфані нюхала випари — аж голова закрутилася у прохолодній тьмяній кімнаті.
Вона сіла на стілець, на якому доять корову, і сказала:
— Гаразд, виходьте!
З’явилися сотні чоловічків. Вони визирали з-за відер. Спускалися зі стелі на мотузках, почеплених до балок. Несміливо боком висовувалися з-поза полиць для сиру. Виповзали з-під мийки. З’являлися зі схованок, які б, на думку людей, нізащо б не стали прихистком для людців із волоссям кольору помаранчі.
Усі вони були заввишки шість дюймів і майже всі блакитні, хоча й годі було здогадатися, чи їхня шкіра насправді блакитна, чи це все завдяки тату, які вкривали все, що не було вкрите рудим волоссям. Вбрані вони були у короткі кілти, дехто ще мав на собі щось на кшталт крихітних камізельок.
Дехто наче шолом носив кролячі або щурячі черепи на головах. І всі як один мали за плечима меч — завбільшки із самого синьолюдка.
Однак найбільше в око Тіфані впало те, що вони її боялися. Вони стояли, втупившись собі в ноги, а це видовище не для слабодухих, бо стопи в них були велетенські, бруднющі і так-сяк замотані у шкіри тварин, що мали служити їм за подобу взуття. І всі вони уникали її погляду.
— Це ви наносили води? — спитала Тіфані.
Вони переминалися з ноги на ногу і покашлювали, а тоді хором відповіли:
— Ая.
— І це ви наносили дрів?
Знову пролунав хор:
— Ая.
Тіфані витріщилася на них:
— І це ви вівцю вкрали?
Враз всі синьолюдки потупилися.
— Навіщо ви вкрали нашу вівцю?
Почувся гул і штурхання, а тоді один крихітний чоловічок зняв з голови кролячий череп-шолом і нервово закрутив його в руках:
— Ми булисьмо гулодні, пані, — пробурмотів він. — Але коли ми зувиділи, шо воно ваше, то поставили її на місце.
Вони мали настільки стражденний вигляд, що Тіфані їх аж пошкодувала.
— Ви б її не крали, якби не були такі голодні, так? — спитала вона.
На неї витріщилося пару сотень збентежених очиць:
— Та як, пані, та де. Та вкрали б! — відповів людець із шоломом в руках.
— Вкрали б? — голос Тіфані прозвучав так здивовано, що в пошуку підтримки людець із шоломом озирнувся на товаришів. Вони всі ствердно закивали.
— Так, пані. Ми мусимо. Ми — славні викрадачі. Так, браття? Чим ми славимося?
— Крадіжками! — вигукнули синьолюдки.
— А ще чим, браття?
— Бійками!
— А ще чим?
— Пиятикою!
— А ще?
Людці замислились на мить, а тоді всі зійшлись на:
— Пиятиці і бійках!
— І ще щось було, — пробубнів шоломокрут. — Забувсі. О, згадав. Скажіт-но відьмі, браття!
— Крадіжками, і пиятикою, і бійками! — загукали людці радісно.