— Скажіт-но відьмі, хто ми є! — вигукнув шоломокрут.
Людці вийняли із піхов сотні маленьких шабелин і звитяжно здійняли їх над головами.
— Нак Мак Фіґлі! Вільні малолюдці! Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!
Тіфані витріщилася на них. А вони — вичікували, що ж вона зробить, і, що довше вона мовчала, то більше вони хвилювались. Вони опустили шабелини і спантеличено стояли.
— Та ми не підемо поперек могутньої відьми, ну, може, хіба заради якого пійла, — сказав нарешті шоломокрут, продовжуючи відчайдушно крутити шолом у руках і спопеляючи поглядом пляшку «Спеціальної овечої настоянки». — Будь така ласкава, допоможи нам напитися!
— Допомогти вам? — спитала Тіфані. — Це ви маєте мені допомогти! Хтось викрав мого брата серед білого дня!
— А най то качка копне! — викрикнув шоломокрут. — Вона вже ту! Вже добралася до малого! Ми спізнилисі. Крулева ту!
— Які кролі? — сказала Тіфані.
— Вони мають на увазі — королева, — пояснив ропух. — Королева…
— Стули пельку! — верескнув шоломокрут, але його крик потонув у рейвасі та гармидері, що їх зчинили Нак Мак Фіґлі. Вони дерли одне одному чуприни, тупотіли і скандували «ганьба» й «абодайго», а ропух лаявся із шоломокрутом — вони намагалися перекричати одне одного і репетували все голосніше і голосніше.
Тіфані підвелася:
— Замовкніть зараз же!
Запала тиша: тільки подекуди було чутно сопіння і вряди-годи «абодайго» із задніх рядів.
— Но ми, пані, на прю підем, — сказав шоломокрут, мало не в дві погибелі зігнувшись від страху.
— О, ні! — випалила Тіфані, розлютившись. — Це молочарня! А не свинарник!
— Кхм… вони хотіли сказати, що не бояться глянути в обличчя небезпеці.
— Кули Крулева вже ту, то наша келда слабне, і то скоро, — сказав шоломокрут. — А подбати про нас і нема кому.
«Подбати про нас, — подумала Тіфані. — Невже сотні міцних малолюдців, які б завиграшки взяли кубок на змаганнях із складних переломів носа, потрібно, щоб про них дбали?»
Тіфані вдихнула на повні груди.
— Моя мама плаче, — мовила вона, — і…
«…І я не знаю, як її втішити, — додала вона про себе. — Я кепсько втішаю — ніколи не знаю, що сказати». А вголос вона продовжила:
— Вона хоче, щоб він знайшовся. Дуже.
А тоді додала через силу:
— Він її улюбленець.
Тіфані зиркнула на шоломокрута, який почав було задкувати:
— По-перше, — сказала вона. — Я ж не можу називати тебе шоломокрутом, то ж скажи, будь ласка, як тебе звуть?
Нак Мак Фіґлі йойкнули, і Тіфані почула, як один прошепотів:
— Ая, та то відьма, я казов! Таке тіко відьма би спитала!
Шоломокрут озирнувся, сливе в пошуках підтримки:
— Ми відмовляємосі казати, як ми сі називаємо, — буркнув він.
Та хтось із задніх рядів гукнув:
— Тихо будь! Відьмі не відмовляют!
Малолюдець схвильовано глянув на Тіфані.
— Я — голова нашого клану, пані, — сказав він. — І я називаюсі… — він запнувся, — Пограбуйко, прошу пані. Але я тя прошу, не оберни то проти мене!
Ропух був тут як тут, щоб пояснити:
— Вони вірять, що імена чарівні, — промурмотів він. — Вони ніколи не кажуть своїх імен людям, аби їх не написали.
— Ая, у сирйозних дукументах, — підтвердив фіґель.
— В кушторисах чи ще десь, — додав другий.
— Чи на оголошеннях «Хто видів такого-то», — додав інший.
— Ая, на тих во, на рахунках і на розписках, — докинув його товариш.
— На постанові арешту майна ше!
Фіґлі занепокоїлися від самої тільки думки про письмо.
— Вони вірять, що написане слово ще потужніше за просто вимовлене, — прошепотів ропух. — Вони вважають, що письмо магічне. Слова їх непокоять. Глянь-но на їхні мечі. Якби тут був правник, то вони б уже сповістили нас блакитним сяйвом!
— Гаразд, — сказала Тіфані. — Помалу стає зрозуміліше. Обіцяю не записувати імена. А тепер розкажіть мені про Королеву, яка викрала Погіршая. Чия вона королева?
— Не можу вголос сказати, пані, — відповів Пограбуйко. — Вона своє ім’я почує і прийде, хоч би і край світа була!
— Це правда, до речі, — підтвердив ропух. — А тобі навряд чи та зустріч потрібна.
— Вона зла?
— Гірше злої. Просто називай її Королева та й усе.
— Ая, Крулева, — підтакнув Пограбуйко. Він роздивлявся Тіфані занепокоєними сяючими очицями. — Ти не знала про Крулеву? Ти, нащадка Бабуні Болячки, яка вросла в ті пагорби кістками? Ти не знаєш, шо ту ся робе? Вона шо, тобі не повіла? Ти не відьма, чи як? Не може такого бути! Ти ж гепнула Зеленозубу Дженні по гулуві і дивилася в очі безокому Вершникові без голови, так чи нє?