Тіфані несміливо усміхнулася у відповідь, а тоді прошепотіла до ропуха:
— Хто така Туся? Що вона робить? І Бабуня не мала ніякої нещадки!
— Наскільки я зрозумів, — пояснив ропух, — вони здивовані, що ти не знаєш, що робиться в цьому краї, не знаєш нічого… е-е-е про магію, а онука Бабуні Болячки мала б знати і спинити чудовиськ.
— А Туся що робить?
— Забудь про тусю, — відповів ропух. — Вони думали, що Бабуня передала тобі магічні сили. Піднеси мене собі до вуха.
Тіфані так і зробила, а ропух прошепотів:
— Краще їх не розчаровувати!
Тіфані став клубок у горлі:
— Але Бабуня мені ніколи не розповідала про чари… — почала було вона. Але замовкла. Бабуня Болячка ніколи не казала про чари. Але показувала ті чари щодня.
…Якось найкращого Баронового гончака застукали на гарячому, як він загризав овечку. Зрештою, це мисливський собака: вівця забрела віддалік у долину, побігла, — бо вівці ж бігають, а собака за нею погнався…
Барон знав, що йому світить покарання за те, що його пес завдав вівцям шкоди. У Крейдокраї є старий, як світ, закон, якого ніхто не пам’ятає, але який велить убити собаку, що кидається на овець.
Та собака його вартував п’ять сотень доларів золотом, тож Барон, розповідається в історії, послав слуг до Бабусиної хижі на колесах. Вона собі сиділа на східцях, покурювала люльку і пильнувала отару.
Вершник прискакав на коні і не завдав собі клопоту спішитися. Так Бабусину прихильність нізащо було не здобути. Підкуті залізом копита нищили торф, а Бабуні це не подобалось.
Вершник мовив: «Барон наказує вам урятувати його собаку, пані Болячко. Взамін він винагородить вас сотнею срібляків».
Бабуня усміхнулася кудись за небокрай, пахкнула люлькою і відповіла:
— Того, хто підніме меча проти пана свого, — вішають. Голодного, що краде в пана вівцю, — вішають. Собаку, що загриз вівцю, — убивають. Такі закони гір, а гори ці проросли мені в кістках. Хто такий Барон, щоб заради нього переступати закон?
І вона знову відвернулась до своїх овець.
— Барон — пан на цій землі, — відповів служка. — Це його право.
Бабуня Болячка винагородила його поглядом, від якого люди сивіють ураз. Так принаймні розповідається в переказі. Та всі розповіді про Бабуню Болячку мають у собі дещицю від казки.
— Якщо це його право, як ти оце сказав, то хай переступає закон, і подивимося, що буде.
По декількох годинах Барон прислав свого доглядача, який мав значно вищий статус, і вони з Бабунею були давно знайомі. Він сказав:
— Пані Болячко, Барон вимагає, щоб ви скористались своїм впливом і врятували його собаку. Він вас за це залюбки винагородить п’ятдесятьма золотими, що має згладити ситуацію. Я певен, ви розумієте, що так виграють усі.
Бабуня курила люльку, пильнуючи овець, і мовила:
— Ти заступаєшся за свого пана, пан — за собаку. А хто заступиться за гори? Де той Барон, заради якого ми маємо переступити закон?
Кажуть, що коли Барон це почув, то аж притих. Та хоч він і був пихатий, — часто без жодних на те підстав, і зверхній, та дурним він не був.
Ввечері він прийшов до Бабусиної хатинки і сів неподалік. Небавом Бабуня Болячка спитала:
— Чим я можу вам допомогти, мій пане?
— Бабуню Болячко, благаю, врятуйте мого пса, — відповів Барон.
— Срібло приніс? Злото? — спитала Бабуня Болячка.
— Ні срібла, ні злота, — відповів Барон.
— Добре. Бо закон, який можна поперти сріблом чи злотом, — то минущий закон. Отож, мій пане, чого ви хочете?
— Благаю, Бабуню Болячко, рятуйте мого пса!
— То ти намагаєшся поперти закон словом?
— Так, Бабуню Болячко.
Бабуня Болячка, розповідається далі в оповідці, помилувалася заходом сонця, а тоді сказала:
— Ну то приходь завтра на світанку до старої кам’яної повітки і подивимось, чи може старий пес по-новому гавкати. Там побачимо. І на тому бувайте здорові.
Мало не все село прийшло на світанку до старої повітки. Бабуня прийшла зі своєю будою і привела вівцю із новонародженим ягням. Вона завела їх у повітку і замкнула там.