Якісь чоловіки прийшли з псом. Пес був розлючений і верткий — він цілу ніч просидів на ланцюгу, а тепер намагався куснути чоловіків, що тримали його на двох шкіряних повідцях.
Пес був волохатий. І мав іклища.
Барон приїхав у супроводі доглядача. Бабуня Болячка кивнула їм і відчинила дверцята повітки.
— Пустите пса у повітку, до овець, пані Болячко? — спитав доглядач. — Ви хочете, щоб він їх загриз?
Ніхто особливо не сміявся. Бо особливо ніхто й не любив доглядача.
— Побачимо, — відповіла Бабуня.
Чоловіки притягли собаку до порога, увіпхали у повітку і затраснули за ним двері. Люди чимдуж припали до маленьких віконечок.
Ягня мекало, пес гарчав, а тоді почулося бекання матері-вівці. Та це не було звичайне овече бекання. В ньому був надрив.
Щось буцнуло об двері, і вони мало не злетіли із завіс. Всередині почулося собаче скавчання.
Бабуня Болячка взяла Тіфані на руки і піднесла до віконця.
Переляканий пес намагався підвестися, але ягня знову подало сигнал, і сімдесят фунтів знавіснілої вівці щодуху, наче бійцівський баран, вгатило його головою.
Бабуня поставила Тіфані на землю і запалила люльку. Вона собі всмак попахкувала люлькою, а позаду неї тряслася хижка і скиглив та скавчав пес.
Небавом вона кивнула чоловікам. Ті відчинили двері.
Собака спромігся прошкандибати на трьох лапах заледве три фути, як ягничка мекнула і буцнула його так, що пес беркицьнув і лапами вкрився.
Пес лежав нерухомо. Він уже, здається, зрозумів, що буде, як він спробує підвестися.
Бабуня Болячка кивнула чоловікам, ті схопили вівцю і заволокли її назад до повітки.
Барон дивився на все це, роззявивши рота.
— Він же ж минулого року загриз кабана! — вичавив із себе він. — Що ви з ним зробили?
— Він поправиться, — відповіла Бабуня Болячка, вправно уникаючи відповіді. — Найбільше його болить уражений гонор. Та тепер він на овець і не гляне, закладаюся, — вона облизала великий палець на правій руці і підняла його догори.
Коли минуло зачудування, Барон теж облизав пальця і притис його до бабусиного. Цей знак був добре відомий усім. У Крейдокраї присяга на пальцях — то незламна клятва.
— Моє слово, закон поперто, — мовила Бабуня Болячка. — Пам’ятайте це ті, хто вершать долі. Пам’ятатимете цей день? Ви мусите.
Барон кивнув їй.
— Пам’ятатимете, — вела далі Бабуня Болячка. І вони з Бароном роз’єднали пальці.
Наступного дня Барон передав Бабуні золото, та це тільки формально була винагорода — насправді ж це був «Веселий Моряк» у золотій обгортці: пуделко дешевого і паскудного люлькового тютюну. А Бабуня курила тільки такий. Вона гнівалась, коли мандрівні крамарі довго не навідувалися і не було як поповнити запаси тютюну. Бабуню було не підкупити жодними скарбами світу, а от унція «Веселого Моряка» — ніколи не залишала її байдужою.
Все налагодилося після цієї оказії: доглядач не так сильно супився, коли орендна плата надходила із запізненням; барон став трохи ввічливішим із людьми. Батько Тіфані якось одного вечора, після двох пив, сказав, що Барону продемонстрували, що буває, коли вівцям уривається терпець, що все може враз змінитися, а мама цитьнула на нього, бо ж ніколи невідомо, хто де розвісив вуха.
А ще, одного разу, Тіфані почула, як тато пошепки казав мамі:
— Це стара вівчарська фіґля, от і все. Стара вівця битиметься, наче лев, на смерть за своє маля, всі це знають.
Ось у чому річ. Ніякої магії. Але на той момент — це було справжнє диво. І не перестало бути магією, коли став зрозумілий механізм…
Нак Мак Фіґлі уважно слухали Тіфані, час від часу позиркуючи пожадливо на пляшку «Спеціальної овечої настоянки».
«А я навіть відьомської школи не спромоглася знайти, — подумала Тіфані. — Я не знаю ані однісінького заклинання. В мене навіть гостроверхого капелюха нема. Все, що я вмію, — робити сир і не гасати в паніці, коли щось йде не за планом. Ага, і ропуха ще маю!»
«Та й я не розумію, що кажуть малолюдці. Та вони знають, хто вкрав мого братика».
«Щось мені підказує, що Барон уявлення не має, що йому з усім цим робити. І я теж, та моя уява здатна на більше».