— Я чимало пам’ятаю про Бабуню Болячку, — сказала Тіфані. — Що мені слід, по-вашому, зробити?
— Келда нас прислала, — відповів Пограбуйко. — Вона чула, що Крулева наближаєсі. Вона знала, шо то буде лихо. Вона нам сказала, шо біда буде і шо тре найти нову відьму, внучку Бабуні Болячки, і та точно знатиме, чим зарадити.
У Тіфані втупилися в очікуванні сотні малолюдців. Дехто з них мав вплетені пір’їни у волоссі, а на шиях — намиста із кротячих зубів. Не варто зізнаватись натовпу людців із посиненими обличчями і шабелинами завбільшки зі самого малолюдця, що ти ніяка не відьма. Нікого не можна так розчаровувати.
— А ви допоможете мені знайти брата? — спитала Тіфані.
Фіґлі у відповідь анічичирк. Тіфані не здавалась:
— Ви допоможете мені викрасти брата у Королеви?
Сотні маленьких — і паскудних — писків ураз засяяли на радощах.
— Оце пу-нашому! Ти знаєш нашу балачку! — озвався Пограбуйко.
— Та не зовсім, — відповіла Тіфані. — Стривайте, я швидко! Йду спакую речі, і вирушаймо, — сказала Тіфані, намагаючись прибрати впевненого вигляду, наче вона знає, що робить. Вона заткнула корком «Спеціальну овечу настоянку». Нак Маг Фіґлі зітхнули, зажурившись.
Тіфані метнулась до кухні, знайшла там лантух, спакувала туди трохи марлі і мазей із аптечки, пляшку «Спеціальної овечої настоянки», — адже тато казав, що то дуже помічне, а тоді, подумавши трохи, поклала ще й книжку «Овечі недуги» і сковорідку. І те, і те згодиться.
Коли ж вона повернулася до молочарні, то там і сліду від малолюдців не лишилося.
Вона розуміла, що слід про все розповісти батькам. Та так діла не буде. Скажуть, що вона «казки розказує». Хай там як, а може, їй вдасться знайти Погіршая до того, як помітять її відсутність. Та, про всяк випадок…
В молочарні вона тримала «молочний щоденник». За сиром треба пильнувати, тож вона завжди ретельно записувала, скільки масла зроблено сьогодні і скільки на це пішло молока.
Тіфані знайшла непописану сторінку, взяла олівець і, висолопивши язика, почала писати.
Нак Мак Фіґлі вигулькували один за одним. Вони не виходили із своїх схованок, але й не з’являлися нізвідки внаслідок чарів. Вони виринали в повітрі так, як виринають обриси облич у тумані чи в диму; так, наче ви просто добре придивилися і дуже хотіли їх побачити.
Мак Нак Фіґлі зачаровано спостерігали, як ворушиться олівець. Тіфані чула, як вони перешіптуються:
— Та ти подиви на той патик для писання, ну, диви, як він сі смикає! То тіко відьма так уміє!
— Ая, та має умінє писати, то точно!
— Але ти ж не позаписуєш наші імена, пра, пані?
— Ая, а то тіло можут запхнути до в’язниці, як буде писане свідчиннє.
Тіфані відклала олівець і прочитала записку:
Тіфані глянула на Пограбуйка, що взявся було дряпатись догори по ніжці стола і напружено спостерігати за рухом олівця — а раптом понаписує чогось небезпечного!
— Ви ж могли мене просто спитати, — сказала Тіфані.
— Ми не знали, шо то ми тебе шукали, пані. Ту на фермі так багато фест моцних жінок. То ми і не знали, хто з них ти, поки ти не злапала Дурноверхого Вулі.
«Оце вже навряд», — подумала Тіфані.
— Так, одначе потреби красти яйця і вівцю не було, — кинула вона суворо.
— Пані, але вони не були цв’єхом прибиті, — відповів Пограбуйко так, наче це було виправдання.
— Ну а як можна прибити яйця! — випалила Тіфані.
— От чого не знаю, того не знаю. То ти б мала таке всяке мудре знати, пані, — відказав Пограбуйко. — Я бачу, що ти вже сі впорала з писанням, то можна йти? Ти маєш мітлу?
— Віник, — пробурмотів ропух.
— Ем-м, ні, — відповіла Тіфані. — Важливо ніколи, — додала вона зверхньо, — не використовувати її без потреби.
— Мудро кажете, — сказав Пограбуйко, з’їхавши вниз по ніжці столу. — Дурноверхий Вулі, ходи-но сюди!
Один із фіґлів, той, що напрочуд скидався на вранішнього викрадача яєць, підійшов до Пограбуйка, і вони обидва схилились перед Тіфані.
— Пані, будьте такі ласкаві стати на нас, — мовив Пограбуйко.
Перш ніж Тіфані роззявила рота, щоб заперечити, ропух процідив крізь стулені уста (а в ропухів неабиякі вуста):
— Один фіґель здатний підняти дорослого чоловіка. Ти їх не розчавиш, навіть якби хотіла.
— Я і не хочу!
Тіфані дуже обережно підняла взуту у важкий чобіт ногу. Дурноверхий Вулі одразу забіг під стопу, і вона відчула, як її нога підіймається у повітря. З таким самим успіхом вона могла б наступити на цеглину!