Хтось постукав їй по черевику.
Розділ 14
— Гей, ти куди пропала? — гукнув Пограб, витріщившись на неї. — Ми от‑от мали завдати прочуханки юристам, зирк, а тебе нема, і Крулеви нема!
«Сни у снах, — думала Тіфані, обперши голову на лікті. — Та снам кінець: ось Нак Мак Фіґлі, і вони, поза всілякими сумнівами, справжні».
— Все позаду, — озвалася вона.
— Ти її закатрупила?
— Ні.
— То вона повернеться знову, — сказав Пограб. — Вона така тупа. У снах мудра, але, повір мені, тупа, як пень.
Тіфані кивнула. В очах вже не мигтіло. Явна ява минулася, як і сон.
Та вона пам’ятатиме, що то був не сон.
— Як ви втекли від тієї гігантської хвилі? — спитала Тіфані.
— Та, ми фест бігуни, — відповів Пограб. — І маяк там був моцний. Води набігло — най то качка копне!
— Акули приплили, та й таке, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.
— Ага, пару акулок було, — здвигнув плечима Пограб. — І восьминожки були…
— То був молюск, — виправив його Вільям-співець.
— І ми його пустили на кебаб, — сказав Дурноверхий Вулі.
— Малюсики-фіґлюсики! — верескнув Погіршай, осяяний раптовим спалахом красномовства.
Вільям ввічливо кахикнув і сказав:
— Велика хвиля винесла на берег мор-р-ре затонулих кор-р-раблів зі скар-р-рбами. То ми трохи затрималися на грабіж…
Нак Мак Фіґлі показали їй пригорщі золотих монет та коштовного каміння.
— Це справжні коштовності, ви впевнені? — спитала Тіфані. — Казкове золото на ранок обертається на порох!
— Ая? — спитав Пограб. Він задивився кудись у далечінь. — Ну, хлопці, ви чули, що сказала келда? В нас є пів години, щоб то все спродати!
— То ми пішли? — спитав він уже тепер у Тіфані.
— О, так… Добре. Дякую.
І вони щезли, мить — і розчинились у блакитно-рудавому мареві.
Тільки Вільям-співець на мить затримався. Він вклонився Тіфані.
— Ти непогано дала собі раду, — сказав він. — Ми тобою пишаємося. І Бабуня б тобою пишалася. Пам’ятай це. Тебе люблять.
А тоді і він розчинився в повітрі.
Роланд застогнав. Він усе ще лежав на траві. Та тепер заворушився.
— Малюсиків нема, — засумував Погіршай. Запала тиша, і він додав:
— Абодайго, нема ні йного.
— Хто це такі? — пробурчав Роланд, намагаючись підвестись.
— Все складно, — пояснила Тіфані. — Ти щось пам’ятаєш?
— Все, як уві сні, — відповів Роланд. — Море пам’ятаю, ми бігли кудись, і я горіх розлущив, а там було безліч маленьких людців, і я ходив на лови у якийсь тінявий ліс…
— Спиться та й сниться, — делікатно зауважила Тіфані.
Вона підвелась і подумала: треба тут трохи затриматися. Не знаю чому, просто таке відчуття. Можливо, я колись знала, та тепер забула. Треба зачекати…
— Ти дійдеш до села? — спитала вона.
— Так. Думаю, зможу. Але що я…
— То візьми із собою Погіршая, добре? А я трохи відпочину…
— Точно? — спантеличено запитав Роланд.
— Так. Я швидко. Заведеш Погіршая на ферму. Скажеш, що я скоро прийду. Скажи їм, що зі мною все добре.
— Малюсики, — сказав Погіршай. — Абодайго! Спатки хоцю.
Роланд вагався.
— Та йдіть уже! — наказала Тіфані і махнула рукою.
Коли хлопці, озирнувшись на прощання, щезли за гребнем пагорба, Тіфані сіла і скулилася на траві поміж чотирма залізними колесами. Десь там, удалині, виднівся курган Нак Мак Фіґлів. Хоч вона й бачила малолюдків всього декілька хвилин тому, спогад про них був уже якийсь дивний, бентежний: так, ніби їх ніколи й не було насправді.
Може, піти до кургану і перевірити, чи є там димовий отвір? І чи Тіфані зможе його знайти? А як його там нема? А як є, а в норі нема нікого, крім кроликів?
Ні, все це було насправді, переконувала вона себе. Я маю це пам’ятати.
Десь у сірому досвітньому небі квилив канюк. Тіфані дивилася, як він кружляє у сонячних променях, аж поки від нього не відділилася маленька цятка.
То було надто високо — навіть для малолюдків.
Тіфані зірвалася на рівні ноги, коли Гаміш падав сторчма головою з неба на землю. Аж раптом над ним відкрився парашут, і він плавно, наче пушинка, став спускатися додолу.
Мішкуватий парашут мав у-подібну форму. І коли він приблизився, то Тіфані вдалося краще розгледіти силует… такий знайомий силует.