— Сир? Але ж…. ти б могла робити все, що захочеш! — випалив Роланд.
— А я хочу робити сир, — спокійно відповіла Тіфані. — Йди собі.
— Ця ферма належить моєму татові! — вигукнув Роланд, і аж коли слова пролунали, він зрозумів, що сказав свої думки вголос.
Пролунали два тихі, але водночас напрочуд гучні, клац, коли Тіфані озирнулась і поклала на стіл лопатки для масла.
— Оце було відважно, — озвалася вона, — та я маю надію, що тепер, добре подумавши, ти вже жалкуєш про сказане?
Роланд заплющив очі і ствердно закивав.
— Добре, — сказала Тіфані. — Тож сьогодні я беруся за сир. А завтра, якщо захочу, візьмуся за щось інше. А потім мене тут не буде, і ти здивуєшся: де ж вона? Та частинка мене завжди буде тут. Завжди. Думками я буду тут. Й очима теж. І я повернуся. А тепер йди собі!
Роланд обернувся і побіг геть.
Коли за ним і слід замело, Тіфані сказала:
— Ну, хто тут?
— Це я, пані. Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані.
Малолюдок вигулькнув з-за відра і додав:
— Пограбуйко сказав, що ми маємо наглядати за тобою і за малим. І подякувати маємо за твій подарунок.
«Навіть якщо ти знаєш, як це робиться, це все одно магія», — подумала Тіфані.
— Тільки наглядайте за мною у молочарні, — сказала вона. — Деінде не шпигуйте за мною!
— Та де б ми шпигували! — вигукнув Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока схвильовано. А тоді усміхнувся. — Витівка буде келдою в клані, що мешкає неподалік Мідної Гори, — вів він далі, — і вона мене запросила бути там співцем!
— Мої вітання!
— Ая, а Вільям каже, що я дам раду, якщо буду практикуватися у грі на мишиці, — сказав малолюдок. — А… е-е-е…
— Так?
— А Гаміш каже, що в клані Довгоозерців є дівчина, яка хоче стати келдою, і то добрий клан… — малолюдок аж побузковів від сорому.
— Це ж добре, — сказала Тіфані, — на місці Пограба я би з нею вже побралася.
— Ти не проти? — спитав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока з надією в голосі.
— Зовсім ні, — відповіла Тіфані.
Хоч насправді, слід визнати, вона трохи була проти, та це таке невелике проти, що його пасує запхнути у якнайвіддаленіший закуток і там і залишити.
— Це ж чудово! — вигукнув фіґель. — Хлопці, знаєш, трохи переживали. Побіжу їх вспокою.
Він стишив голос і спитав:
— А може, ти хочеш, щоб я побіг за цим лантухом, що ото щойно пішов звідси і впевнився, щоб він ще раз упав з коня?
— Ні! — випалила Тіфані. — Ні. Не треба, — вона взяла лопатки для масла. — Я з ним дам раду, — додала вона, усміхаючись. — Я дам раду.
Коли малолюдок пішов, вона знову взялася за масло… пац-пац-пац.
А коли закінчила, то відклала лопатки і кінчиком пальця (дуже чистого пальця) намалювала тонку звивисту лінію, а тоді — ще одну, щоб утворився символ хвилі. Під ними вона намалювала одну пряму лінію — то був Крейдокрай.
Земля під хвилею.
А тоді вона швиденько стерла малюнок і взяла штамп, який вчора зробила — вирізьбила зі шматка яблуневого дерева, що їй подарував місцевий тесля, містер Блок.
Тіфані обережно приклала штамп до масла.
На лискучій, жовтогарячій поверхні полінця виблискували гібридний місяць, і на його фоні — відьма, верхи на мітлі.
Вона усміхнулася, і це була усмішка Бабуні Болячки. Колись усе буде інакше.
Та починати слід з малого. Як із жолудя виростає дуб.
А тоді Тіфані взялася робити сир… у молочарні, на фермі, поміж розлогих полів, що переходили у пагорби, поснулі під високим літнім сонцем, там паслися отари овець, що поволі снували по торфовиську, наче білі хмарки по зеленому небу, і де‑не-де, наче ті комети, шугали вівчарки. Так було завжди і так буде завжди у безкрайому світі пагорбів.
Від автора
Картина, в якій Тіфані опинилася на початку книжки, існує насправді. Написав її Річард Дадд і називається вона «Майстерний змах казкового лісоруба». Побачити її можна у «Tate Gallery» в Лондоні.
Вона невеличка, всього 21 на 15 дюймів. Художник писав її дев’ять років і завершив роботу в середині дев’ятнадцятого століття. Я не знаю відомішої «ельфійської» картини. Вона дивна, дуже дивна. Вона випромінює літню спеку.
Про Річарда Дадда люди знають таке: «він збожеволів, вбив свого батька, його замкнули в психлікарні до кінця життя, де він продовжив писати свої дивні полотна». У принципі, так все і було, але це страхітливий підсумок життя такого талановитого та вправного майстра, який страждав від не менш страхітливого психічного розладу.