Ферма
Я лежу в ліжку (справжньому, із дерев’яними бильцями, пухкою периною) і крізь нещільно зачинені двері чую голоси господарів – Курта й Марії (Марія – так звуть муті, так само, як мою рідну маму). Я її так і називаю – «муті Марія», бо вона… вона сама так хотіла. Вона сама так хотіла? Саме так… Хоч це й важко пояснити… Маленька й сухенька, весь час у чорному (недавно отримала похоронку на свого первістка Йоганна, який загинув на Східному фронті), вона поставилася до мене, як до рідного, хоча я мало скидався на її родича, тим більше на її загиблого сина – світловолосого й блакитноокого (це я чув весь час: «О Йоганн! Який він був красень! Мав русявого чуба… сині очі»). Менший їхній син Маркус, живий-здоровий, напередодні мого приїзду саме був тут у відпустці (війна, а в нього відпустка… дивина). Він теж служив на Східному фронті, і на залишених батькам фотокартках я упізнав «тло» за його спиною – хатки-мазанки мого рідного краю. (Ні Марія, ні Курт іще не знають, що Маркус повернеться, хоч і дуже сподіваються на це… він повернеться й доживе до дев’яноста років, матиме родину, буде цілком щасливий за людськими мірками.)
– Курте! Не займай його! Нехай іще трохи поспить! Сьогодні ж неділя…
Ставляться, як до рідного? У неділю маю вихідний. (У раба вихідний?) Але з доброї волі допомагаю хазяїну до обіду, а потім піду на гульки з такими ж молодими наймитами, звезеними сюди з усіх усюд. Іду Айгахом і чую собі в спину: «О! Оно пішов Куртів хлопець!» Як у моєму селі? Як і в моєму селі (тільки на мене, безбатченка, казали «Маріїн хлопець»).
Родина – це тяглість (від покоління до покоління) чи кількість (дотримання певного числа у визначених складових)? Моя родина була скалічена, ущербна (мати рвала колоски нишком на колгоспній ниві, пхала їх остюками до пазухи, щоб прогодувати малих нас). А родина Кюгле (та, у якій я жив-поживав два роки) була пересічна, нічим не вирізнялася з-поміж решти таких самих фермерських родин. Два сини, дві доньки, батько-мати, кам’яниця будинку на вимощеній рівнісінькою цеглою сільській вулиці, що впиралася, як і всі такі ж вулиці Айгаха, у шпилясту піднебесну вежу костелу, господарство, два поля. Родина… Хто я їм – вони мені? Сідати їсти – працювати – відпочивати – усе в них! Випрасуване чисте вбрання щотри дні – від небачених досі шкарпеток до носової хустинки (якісь просто панські вебеги), начищені черевики щоранку за дверима моєї кімнати. Про кімнату… Окрема кімната? У наймита? Простого батрака з України? Упослідженого «оста», який з’явився тут два місяці тому? І що з того, що ця кімната в напівпідвалі під кухнею? Є віконце й достатньо простору. І так навіть зручніше: з кухні окремий вихід надвір, і я можу приходити і йти, коли заманеться.
– Курте! Піди сам до стодоли… Я його збуджу за півгодини.
Муті… Жаліє мене – чула, певно, що повернувся під ранок. Для неї я кінд? Ага… Щось таке… Дитинка, що вчора з товаришами, такими ж гультяями (поляк-кляйнер Стефан, італієць Казимир і мій ось уже майже три роки беззмінний товариш Ванька), які живуть на сусідніх сільських вуличках, – до третіх півнів… на горищі короварні Казимирового бауера.
– Німеччина стоїть на пиві, а Італія – на вині!
Казимир частує нас копченим салом і пивом (усе це він «позичив» у свого хазяїна), хвацьки підморгує нам і розказує, як досяг найвищого рівня в крутійському ремеслі. Стефан п’яненько лепече про вишнівку, яку роблять у нього вдома. Тепер моя черга щось докинути до цих інтернаціональних теревенів, де в ламану німецьку встрягли цілі купи слов’янських і романських слів та конструкцій (якщо бути відвертим, Казимир у меншості, бо нам трьом – поляку, українцю й росіянину – порозуміння йде, як помазаний віз). У голові крутиться «шнапс», а «буряк» кудись утік…
– Чуєш, Стефане, як буде по-їхньому буряк? Га? Рюбе? О! Рюбе шнапс!
Ми пускаємо дим кудись під стелю, розтягуючи задоволення. Кляйнер Стефан «позичив» у свого господаря чотири справжні сигари, що кінчик їм треба стригти спеціальними ножицями (а ми просто відгризаємо). Кожен із нас отримує платню – по одній марці на день (тридцять марок на місяць), але таке добро, як ці сигари, не продається в тутешніх магазинах, власне, як і алкоголь (сухий закон, бо ж війна). А от пива доволі, ніби якогось лимонаду! Ціла батарея порожніх пляшок уже качається в кутку, але ми маємо ще.