– У нас спагеті й піца, – править своєї Казимир.
Оповідає, що до війни вони з братом купили машину (катати знайомих дівчат, і незнайомих теж), яку потім продали, бо брат виїхав до Америки на заробітки, а він, Казимир, – сюди. Я теж згадую про вареники й борщ. А що ще? Глинобитні білені хатки, криті сніпками чи очеретом (кам’яниці під черепичними дахами тут, у простому селі, вразили чи не найдужче), дерев’яні довбні й такі ж ложки та миски (навіть цвяхи дід стругав із ясена), на хвіртці намотане мотузяччя замість защіпки (та й звідки її взяти, як метал у нас на вагу золота). Відро – просте цинкове відро – недосяжність… Розкіш? Розкіш. Розказати про це? Чи варто?
– Ти схожий на нашого! Ти майже як італієць!
Я сміюся. Чорний кучерявий чуб – від батька, перша літня засмага – від безкінечного перебування на сонці. Чим не італієць? Високий, чорнявий, швидкий і меткий, як вони. І цигани, певно, за свого б сприйняли, не лише італійці.
– Коли закінчиться війна, поїдемо до мене! У нас іще краще, ніж тут, у Німеччині!
– Так на кой ты сюда ехал, ежели у вас так хорошо? А? Камрад? – щириться Ванька й майстерно пускає дим цівочкою. Казимир мовчить, втупився кудись собі під ноги. Певно, втомився здогадуватися. Ванька вивчив до десятка німецьких слів на всі випадки життя (далі йому не йде, хоч ти лусни, але він уже дещо починає розуміти), поки що мова жестів – єдине, що забезпечує йому таку-сяку комунікацію.
Ледь чутне чахкання мотору, яке рівномірно наближається й стихає біля обійстя Кюгле. Машина зупинилася. Це Іда, дочка «бігамайстра» (а по-нашому – голови колгоспу), збирає продподаток для армії: яйця, масло та молоко. До неї виходить Кеті (старша дочка, уже майже господиня). Знадвору долітають уривки їхньої розмови (а я ж уже майже все розумію! тямущим вродився чи шкільна наука таки далася взнаки?). Раз по раз серед їхнього жебоніння чується моє ім’я. Ох, ця Кеті! Бач, яка язиката! Розказує, як учора поліцай виписав мені штраф та ще й прийшов сюди, до господи Кюгле, і вичитав Куртові за те, що я віз велосипедом косу без чохла…
– Ти ж міг поранитися, дурило! Або когось поранити.
А те, що я не ношу синенької в білі смуги пов’язки «ost»? Вона стримить із моєї нагрудної кишеньки на сорочці… А має ж бути зав’язаною на рукаві? Про це ані слова? Ні мені? Ні Куртові?
Коли поліцейський пішов, Курт, сердито сопучи, сплюнув собі під ноги й подався до чималої комори, прибудованої до хліва. Хвилин за десять повернувся, так само сопучи, і подав мені якусь брезентову розпірку на мотузяних зав’язках.
– На ось… Тепер маєш чохла… Надягай щоразу, щоб я більше не зазнавав такого глуму.
Десь хрипкавий, ніби застуджений голос півня витягує своє (чи таке рідне українське?) «ку-ку-рі-ку», долітає гусяче ґелґотіння, і навіть корови ремиґають. Чого б це? Марія вже їх видоїла, Курт пішов дати корму й наповнити лискучий, відполірований до жовтого жолоб водою. Усе, як удома (і все зовсім не так, як удома…).
А ця «бігомайстерова» Іда так і не їде. Надвір вийшла, щоб долучитися до розмови, ще й молодша Цента. І тепер їхнє цвірінчання, підсилене її сміхом, стає дедалі виразнішим, об’ємнішим, розпирає невеличке кам’яне подвір’я. Мені вже давно час вставати, але сьогодні (відчуваю це майже фізично) я такий далекий від цих теревенів за вікном, порання, сніданку разом з обідом і вечерею – усіх простих і буденних справ, які день у день, повторювані до нудоти, уже в’їлися завченим алгоритмом. Сьогодні, у неділю, я зустрінуся з Тонею. Зустрінуся, а сам і не вірю… Не йму віри, що така дівчина, як Тоня, не просто погодилася (хоча, мабуть, погодилася, хоч і в такий дивний спосіб), а сама запросила мене на побачення (на моє несміливе: «Де – я – тебе – знову – побачу – коли?» вона відповіла з лукавою посмішечкою: «Я напишу тобі листівку! Давай адресу!»).
Тоня… Чому в ті два рази, що ми бачилися до цього, я ціпенів до вибалушкуватого одуру (продавав витрішки, не в змозі вичавити із себе хоч слово! та що там слово? дерев’янів, як справжній паралітик…) – стояв і не зводив із неї очей. А вона сміялася (з мене, дурня отетерілого), щось щебетала про себе – своє дитинство – приїзд півроку тому сюди – господарів. Чому? З якого дива так поводився? Ніколи досі не було зі мною чогось такого.
Ось Кеті – моя ровесниця, яка «вчить» зі мною німецьку (раз платівку покликала послухати, книжки їхні показувала), жартує зі мною, бере на кпини за неправильно вжите слово. І я віджартовуюся, без жодних почуттів розглядаючи її красиве (певно, що так) лице зі склянисто-блакитними очима. А Центу, маленьку тринадцятирічну дівчинку, я взагалі можу розкрутити і підкинути – аж до стелі короварні! Так, задля жарту, заради молодецьких пустощів (крутив так і свою сестру Дарку вдома).