– Нюсю… – синява Полиних вуст стала така виразна, що вони скидаються на чорничну аплікацію на геть білому обличчі. – Позви маму… я погладжу її по голові, і вона зможе заснути… Я їй допоможу…
Агафія все чує в сусідній кімнаті. Важкі гарячі сльози градом котяться по впалих щоках. Ні! Вона не хоче! Не хоче, щоби Поля витрачала рештки себе на неї!
Рипнули вхідні двері (а ніби ж нещодавно змащували), увійшов Семен. Нечутно ступаючи, прослизнув за діжку з фікусом і втупився в дружину.
– Ну? Як? Довго? Мучитися? – Усі ці німі запитання, сто разів промовлені вголос, повисли в повітрі зримими знаками дражливого неспокою, відчутної фізично трагедії. Адже це так несправедливо! Чому вона? За віщо? Така чиста… особлива… єдина дівчинка, бо така схожа на нього, на свого тата.
– Лікар більше не прийде…
Семен намагається обійняти Гафійку за плечі, але вона виривається, затискає в собі новий підступний вибух плачу і в ревній нестямі зводить очі догори, туди, де, де… Невже Він не чує? Не бачить? Не допоможе? Вона не хоче й не може змиритися… Є й інші лікарі! Хай цей геніальний Самойлович хоч сто разів каже, що «я таки вас попереджав, мадам Терещенко… До п’ятнадцяти, максимум – шістнадцяти років… Більше її серце не витримає…» Хай! Є ж ліки! Повинні бути! Чому вона всім допомагає, а себе зцілити не здатна? Навіть котеня оте, прибите дверима, яке вже хрипіло в смертній агонії, виходила. А на себе покласти цю білу з потічками вен руку? Чому? Чому?…
На її похорон зійшовся весь острів – той самий невеличкий Труханів острів навпроти Подолу (ніби вже не Київ, але все ж таки Київ). Ця новина – «Ви знаєте? Померла ота дівчинка! Так, провидиця… Так, ще й лікувала» – невидимим рефреном об’єднала дорослих і дітей, тих, хто знав – дружив – бачив, і тих, хто лише чув.
Несли на руках труну аж до самісінького Байкового цвинтаря. Могли б і ближче, але ж там уся родина. Родина Терещенків. Так уже повелося.
Було багато квітів, але найбільше білих лілій. Червень. Білі лілії. Судома, що зводить і зводить у безкінечному риданні рот. Нюся запам’ятає це все до найменших подробиць. Вона зненавидить і білі лілії, і першу червневу спеку, свідомо уникатиме цих літніх квітів, самого лише їхнього запаху.
Клава вбере цей момент епізодично, і не тому, що менша, а тому, що пам’ять милосердніша до неї. До неї особливо. «Ти не будеш ніколи щасливою, Клаво. Мені так шкода тебе! Матимеш двох чоловіків, а діток не матимеш… І обох переживеш… І з жодним не будеш щасливою…» – ці слова, мовлені Полею в передсмертному гарячковому диханні, менша сестра забуде. Маячня… Вона, Поля, уже не тямила, що казала… Проте слова ці ніколи не забудуть про Клаву, аж поки справдяться всі до останнього.
Жора. Він уже в Саратові, у танковому училищі. Він не приїхав на сестрин похорон. Не тому, що не відпустили, а через те, що ніхто б його не чекав. Літо. Спека. Поля мала бути красивою. До найостаннішої миті. Ні Агафія, ні Семен уже ніколи не побачать його, свого сина. Не отримають похоронки. Але й не оплакуватимуть. Бо ж Поля сказала: «А ти, братику, будеш ходити шляхами несходимими! Скільки ж твої ніженьки переміряють світу білого! А житимеш далеко-далеко, додому не повернешся – аж до глибокої старості!» Аж до глибокої старості…
Рівно за рік, як померла Поля, почалася війна. Так, як вона й обіцяла. Казала, але вони (ні мама, ні тато, ні обидві сестри – старша й молодша) не могли зрозуміти, чи то пак усвідомити її слів. «Смерть із неба з рогачами»? Так! Київ бомбили одним із перших! «Будете стояти й дивитися, а міст вибухне на ваших очах!» Буде й таке… «Нечисть сіра прийде, буде клацати зубами, смертю дихатиме, і ви підете звідси. Підете назавжди, а тут все згорить». І це буде… Усе буде.
Учора почалася війна. Так просто й буденно. Забігла сусідка – тьотя Шура – і просто з порогу:
– Війна! Уже бомби кидали!
Війна… Яка? З ким?
– Із німцем! З ким би ще? – безапеляційно зауважив батько. Він уже воював у першу імперіалістичну, був в австрійському полоні. Царський уряд викупив його (у першої дружини не було таких коштів). Он годинник на стіні, привезений із далекої Австрії, та ще губна гармонія, що на ній час від часу (задля розваги) щось грає батько, якісь бравурні німецькі пісеньки. Вивчив колись. Проста механічна, майже м’язова пам’ять.
Годинник на стіні відбиває своїм несхибним австрійським механізмом хвилини – години – дні… Що тепер буде? З ними всіма? Нюся не розплющує очей. Якщо дивитися крізь примружені повіки, весь світ як біле марево. Без подробиць – без питань – без відповідей – без болю.