Відкладено математику з географією. Не до вступу. Точніше, куди ж тепер вступати? Університету більше нема. Тут нема. Евакуація. Красиве слово. Та не для них. Хто вони: мама, тато, Нюся, Клава? Родина простого бакенщика, що запалює (тепер уже в минулому часі) гасові вогники сигнальних маячків на металевих буях уздовж фарватеру Дніпра. Проста родина, яких тисячі. Усіх неможливо перевезти й сховати від війни в надійне й тихе місце. Тому… тому залишається вірити, що наші не здадуть Києва. А в що ж іще вірити? На що сподіватися? Як мама? Забитися в темний куток з іконами, відгороджений діжкою з фікусом від цього жорстокого світу? Від такого несправедливого світу.
Жора. Де він зараз? Живий? Здоровий? Жодної звістки. Його просто з того Саратова забрали на фронт? Його забрали… Просто з танкового училища, спішно начепивши на нього, дев’ятнадцятирічного юнака, звання молодшого лейтенанта…
Поруч зі святою Аполлінарією темніє лик святого Георгія Переможця. Мама молиться. Зведені до неба очі. Сухе шелестіння вуст: «Святий Георгію, заступнику наш милосердний перед всеблагим чоловіколюбцем Христом Богом нашим… Моли про раба Божого Георгія… Нехай омине його куля зла, залізо погане, бомба клята… Нехай неушкодженим буде тіло його…»
Нюся не спить, лише вдає, що заснула. Вона слухає це майже нерозбірливе жебоніння. Воно заколисує. Водночас десь на споді зринає думка, що мама щаслива! Яка ж щаслива мама, що має оцю свою віру! А вона, Нюся? Її серце нагадує їй же самій маленький сталевий кулачок. Ні! Її серце цілком здорове! Не те, що в бідної Полі. Кулачок, якому не можна розтиснутися! Треба тримати сталеву зібраність. Більше не можна плакати – нарікати – розпускати шмарклі. Не можна бути слабкою. У цьому світі й цьому часі ніхто не має права на слабкість!
Це годинник так голосно цокає? Ні… Це щось інше… Звуки канонади? Звуки канонади… Глухі, мов удари землі, що сипалася й сипалася на Полину домовину… Глухі удари невідворотності. Нестерпної, страшної невідворотності – до клацання й скреготу зубовного, до липкого страху й холодного поту.
Німці. Уже зовсім близько. Майже в Києві.
Нюся
А він молодий-молодий…
Неголений пух на обличчі.
Ще вчора до школи ходив…
Ще, мабуть, кохати не вивчив…
Так очі ж навколо лихі…
Крізь зуби один – розстріляти!..
А там десь солома дахів…
А там десь Шевченко і мати…
Від двох їхніх самотніх постатей на дорозі довгі тіні. День сонячний і теплий як на початок листопада. Болять ноги, незвичні до тривалих переходів, до цього зношеного, прочовганого взуття (бо ж ціле літо босоніж), але навіть і таке – рідкість і розкіш зараз. Воно – ця обдерта подобизна черевиків – це декілька буханців хліба! А як пощастить, то й мішечок картоплі. Як пощастить… Але мати категорично заявила, що «це» (дівчаче взуття, пальта, теплі хустини) вони не мінятимуть.
– Нюсю! Ще довго? Я пити хочу…
Клава спиняється й дивиться благально на сестру. Але Нюся не зважає. Її торба, причеплена до спини двома широкими мотузками, як імпровізований ранець, удвічі більша за сестрину. Якщо вона спиниться (а ще як, боронь Боже, сяде), то знову піти… Просто змусити себе рухатися? Рухатися далі? Не буде сил. Вона не здужає цієї простої дії.
– Клавусю! Не спиняйся! Уже скоро! Треба встигнути…
– Треба завидна дістатися до переправи. Інакше на Труханів острів не втрапимо. Комендантська година… Пором стане аж до ранку. І що тоді?
– Клаво! Ходім! Там… Там далі буде криниця…
Уперше, відколи німці захопили Київ, вони пішли до Пухівки – рідного батькового села, де їхній дід і його доньки-близнючки з родинами мешкали всі однією невеличкою вуличкою (радше, завулком). Пішли, бо вже мали документи. Уже був староста, поліцаї (зі своїх, острівських), списки з роками народження… Пішли, бо знали, що родичі щось дадуть міській злидоті. Пішли, бо ж недалечко – якихось двадцять кілометрів од Києва. Пішли, бо куди ж його ще йти, якщо вже поміняли всі металеві ложки – виделки – ножі – шовкові сукенки – хустинки – скатертинки – оторочені ручним мереживом покривала – наволочки – серветки.
І їм, звісно, дали. Переважно картоплю, трохи квасолі й моркви, дрібку борошна й найцінніший дар – заскорубло-жовтавий шмат сала. А ще був напутній ряд від діда про його нерозумного сина («Дався Семену той Київ… ще й міську собі там знайшов… тьху!»), якому треба закинути човни й повертатися сюди, додому.