– Хіба ви не читали умов контракту?
– «Зобов’язуюся два роки відпрацювати на громадських роботах (Що воно таке?) за надане громадянство – тимчасове житло – оплачений проїзд».
– Підписали? Підписали! Отож.
Тихі хвилі моря-океану, що несуть і несуть усе вперед і вперед аж два місяці поспіль (далекий шлях до нової батьківщини). Вороття тепер неможливе. Уже ніколи не зійде сонце над далекою Україною. Для нас не зійде.
А попереду довгі роки адаптації, приборкання – у – собі – свого – ментального – слов’янського – аж – до – цілковитого – злиття – з – усім – тутешнім. Тоня опанує англійську швидко, Таня буде розмовляти нею краще, ніж рідною, а для мене це буде важкий і болісний процес. Робота – одноманітна – фізична – виснажлива, підуть роки на те, щоб підтвердити свій інженерський диплом. Але чи ж для мене це новина? Я засвоїв на все життя, що arbeit – macht – frei. Саме так. Робота – це те, що звільнить. Звільнить від кредитної позики на свій власний будиночок у передмісті Мельбурна, назавжди убезпечить від спогадів – думок – почувань (ти працюєш – руками – головою – окремо – одночасно – постійно – просто не маєш часу на рефлексії, і в цьому порятунок).
Величні міста на березі океану, оточені зусібіч пустелею, які нічим не відрізняються від старої Європи, але гряде ера великих хмарочосів. Вона вже не за горами, дедалі відчутніше її гаряче дихання. Ми ще на власні очі побачимо велич нової цивілізації. А поки що місіонери, ці справжні воїни Христові, скеровують свої стопи до пустелі – шукати й навертати аборигенів до істинної віри, прищеплювати їм цивілізаційні цінності (від одягу до зубної щітки включно). Усе це має сенс? Усе це має сенс. Англійцям не до нас: нам ніхто не боронить відкривати власні церкви – навчальні заклади – осередки просвіти. На нашу діаспору дивляться крізь пальці: усе-таки не аборигени, хай собі.
«На чужині не ті люде – тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, ні поговорити».
Ти живеш і не помічаєш, що життя проминає – ось уже і син, який народився тут, на новій батьківщині, закінчив школу (коли це сталося? коли? адже лише вчора ти вів його за руку записувати в перший клас) і вступив до коледжу, а дочка, що давно вже закінчила університет, уже встигла вийти заміж і переїхати до далекого Перту (майже чотири тисячі кілометрів, цілий континент між вами). А твої батьки? Мама померла, так і не дочекавшись бодай звістки. Спершу не можна було: листи від колишніх громадян Радянського Союзу просто не доходили до адресатів. Потім страшно, страшно виказати своє нове місцеперебування (страшно не так за себе, як за них – дітей, Тоню), адже на тобі досі клеймо «політичного – зрадника – запроданця – перебіжчика».
Вітер із піском. Страшний, надсадний, дме з пустелі. Краще вже, коли з океану. І буває, що за цілий рік не випаде жодного дощу – суха, розпечена до червонястого попелу земля, що по ній руслами неіснуючих ручаїв розломи спраги… А вночі сниться зелений острів дитинства – зелений, оповитий сталевими хвилями могутньої ріки, весь залитий сонцем (мов визолочений) або ж омитий літнім дощем. Вдихаєш на повні груди цей запаморочливий озон і боїшся прокинутися. Благаєш когось усемогутнього продовжити це видиво бодай на хвилину. Ось твій батько взуває великі гумові чоботища і йде до човна (якщо пощастить, то напросишся й собі поїхати з ним запалювати бакени).
Батько дочекався листа, того самого заповітного листа від тебе. Коли це було? На початку сімдесятих? А точніше? У сімдесят другому? Саме так… Тоді всі почали листуватися – масово, навально, ніби це роками стримуване бажання почути (чи сказати) бодай щось урешті вихлюпнулося назовні. Листи – посилки – грошові перекази – чи здатне це все «замінити» роки прірви й мовчання? Компенсувати відсутність – сина – дочки – сестри – брата – у тому їхньому далекому й такому непростому житті?
«Клавочко! Здрастуй, дорога сестричко. Так нічого й не зрозумів із попереднього твого листа. Ти пишеш, що в Нюсі все добре, що працює за фахом, заміжня, має двох дітей, живе в Києві. А ким же вона працює? Напиши докладніше. І чому вона сама не може мені написати?»
Невже навіть така проста інформація, як професія й місце роботи, – велика державна таємниця? Що може завадити приватному листуванню брата й сестри?
«Тато вже старенький, сильно здав останнім часом. Він так і живе в комунальній квартирі на Нижньому Валу».
Чому він там живе? Чому переїхав з острова? Що з нашим будинком? Ти нічого не пишеш уже вкотре, хоч я запитую в кожному листі. Чи це теж таємниця, яку не можна розголошувати? За жодних обставин?