– По-нашому, саме та «організація», для якої збирає дані ваш брат… Отже, відкинувши лірику й різні сентименти, слухайте й запам’ятовуйте. Зробите все правильно – вам же буде краще. Листи до брата писати ми вам не рекомендуємо. Ви мене розумієте? Не забороняємо, але не рекомендуємо.
– Тобто я не можу листуватися з братом?
– Ви – ні. Але ваша сестра – медсестра денного стаціонару при міському тубдиспансері – листуватиметься. Вона не погодилася співпрацювати з нами, але… я думаю, вас вона буде інформувати про Джорджеві листи до неї.
Чоловік вимовляє «Джордж», розтягуючи склади, намагаючись відтворити іноземну, на його думку, вимову.
– Я б вам рекомендував не спілкуватися з Клавдією Семенівною на цю тему.
– Як це? Не писати братові, та ще й із сестрою не розмовляти на цю тему?
– Ганно Семенівно… Подумайте! Декілька років до пенсії. Було б прикро знову потрапити «у поле». З міста, з комфортабельного помешкання – знову в намет? До бура? Брати й описувати проби ґрунту? А ваші діти?
– Що мої діти? Вони тут ні до чого!
– Ваші діти вчаться… державним коштом… у престижних навчальних закладах…
Чоловік простягає своїй співрозмовниці бланк якоїсь «чергової» анкети, що в ній залишилися прочерки для заповнення.
– Впишіть, будь ласка, ім’я – прізвище – по батькові – дату – підпис.
– І що це таке?
– Це ваша підписка про нерозголошення. Хоч що б вам розказувала сестра про Джорджа Терещенка, хоч що б ви там прочитали з отриманих від нього листів, ви зобов’язуєтеся не поширювати цієї інформації. Розумієте?
– Тобто?
– Тобто за жодних обставин не переповідати знайомим – сусідам – родичам, де живе Джордж Терещенко, ким працює, що має. Ви мене розумієте?
– Надто добре.
– Підписуйте, Ганно Семенівно! І зверніть особливу увагу на пункт 4.2. «Про заходи, що застосовуються в разі порушення».
– Та вже…
– До побачення, Ганно Семенівно! Ви все зробили правильно. Не сумнівайтеся.
– Атож. Навіть без тридцяти срібняків.
– Ну що ви, Ганно Семенівно? Нащо? До чого ці сльози? Повірте, кожен свідомий громадянин нашої країни вчинив би так само.
– Товаришу майоре, якщо я все зробила правильно, то чого ж ви розводитеся? Чого прагнете виправдати мене ж у власних очах?
– Та я просто хочу вас підбадьорити, бачу, що вам сумно.
– Даремно стараєтеся. Я ще здатна відрізнити поганий учинок від хорошого.
Худорлявий чоловік за столом береться багрянистими плямами, присуває до себе карафку, бере одну з чистих склянок. Він утомлений, вибляклий і потухлий так само, як і його співрозмовниця.
– А знаєте, Ганно Семенівно, у мене теж є сестра, тобто не сестра… Так, колись була сестрою… А зараз абсолютно мені чужа, стороння жінка, яка живе у Франції. Вона зрадниця Батьківщини, то які можуть бути родинні зв’язки?… Ми – радянські люди – повинні чітко розуміти й втілювати своє високе призначення в житті. У нас почуття обов’язку перед Партією й Батьківщиною! А все решта – лірика. Я так думаю! І вам раджу мислити й діяти по-радянськи.
– Дякую, товаришу майоре. До побачення.
– Ідіть. Я вас більше не затримую.
«Був брат – зник брат – знайшовся брат… А тепер? Підписаний офіційний папірець і почуття обов’язку?» – це лише думки. Лише думки? «Якось воно буде… Може, він зрозуміє? Жив же тут до війни. І не повернувся».
На весняне сонечко, на вже майже зелену від розпуклих дерев Володимирську раптом насувається грозова хмаринка. Дрібний уїдливий дощ, що мокрим приском вкриває зіщулену постать у плащі. Нюся зводить очі, аби хоч візуально визначити, чи надовго цей дощ. У посірілому небі золотяться бані Софійського собору і їхня ясна позолота вилискує на темному тлі. І навіть той факт, що сам храм уже багато років начебто й не храм, а так собі – музей, не здатен ні змінити, ні затьмарити того, що він усе одно залишається собором.
Блудний син
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
Кличуть: кру-кру-кру…
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилоньки зітру,
Крилоньки зітру,
Кру-кру-кру…
Звичайна літня дачка, яких сотні під Києвом у всіх напрямках. А ця на Десні. З веранди проглядається смуга пляжу: там регіт і верески безжурних відпочивальників, глухі удари м’яча об підставлені, зчеплені замком руки та раз у раз сплеск води разом з іржавим перегуком давно не змащених металевих петель під весла. У затінений диким виноградом простір маленької дерев’яної веранди раптом завалюється цілий гурт підлітків. Ляскання мокрих ніг по дерев’яній підлозі, краплі води з мокрих купальників і волосся – ніби шматочок літа не витримав цього розпеченого серпневого дня й розтанув, як магазинне морозиво, залишивши по собі декілька чималих калюж і сотні ляпок.