– А це ще що таке? Ви чого не витерлися? Га? Я вас питаю?
– А Танька знову рушники забула! І підстилку!
– Не чіпайте цукерок! Спершу обідати.
– Ба! То коли вже цей обід? Ми їсти хочемо!
Нюся дивиться на чотирьох своїх онуків – двох доччиних і двох синових (в обох порівну, ще й у кожного по хлопцю й дівчинці), переводить погляд на подвір’я, де під старим пелехатим горіхом сидить у плетеному кріслі-качалці її брат Жора, а навпроти нього – сестра Клава, тоді знову обертається до дітей:
– Ану ж! Бігом переодягатися! І накривати на стіл! Швендяють весь день… А мені хто допоможе?
Нюся долає кілька сходинок невеличкого ґаночку, з якого синіми окрайцями звисає полущена фарба (це ж треба фарбувати… восени, коли всі роз’їдуться… обов’язково). Так, фарбувати треба. Але як його викроїти з мізерної пенсії, яку зжирає інфляція, ніби голодний і озвірілий колорадський жук картопляне бадилля на їхньому дачному городику? Та й ту почали виплачувати з перебоями. Дочку на роботі скоротили, сина в лабораторії попросили написати «за свій рахунок», який, оцей «свій рахунок», триває вже майже чотири місяці. А ті долари, що Жора дав… То на чорний день (не доведи Господи) чи, може, дітям щось знадобиться. Розпад імперії… страшне видовище… У ту чорну страшну вирву, що утворилася на місці супердержави, неухильно засмоктує і всіх їх, колишніх мешканців-в’язнів уже зниклої країни (СРСР уже не знайдеш на політичній мапі, хіба на старій, запилюженій, викинутій на горище, як непотрібний раритет, і вже не почуєш із «брехунця», почепленого на кухні, що в Києві п’ятнадцята, а в Петропавлівську-Камчатському – північ).
Нюся підходить до Жори з Клавою, підсуває стільця й сідає поруч із ними. «Ну як він?» – запитує самими очима. Клава так само мовчки опускає очі на ампулу від ліків, яку досі тримає в руці. Жора смертельно хворий. Цього вже ніщо не може змінити (за декілька місяців, в останній день жовтня, його не стане). Жору поховають на іншому материку, за мільйон кілометрів від України, на тихому цвинтарі в околицях Мельбурна (проводжатимуть лише декілька друзів – такі само емігранти, як і він, а ще дочка, що останній місяць житиме з ним, і молодший онук).
– Жорочко, не їдь, га? – Клава по-старечому трясе головою (хоч і не те, щоб така вже стара, але коли хвилюється, починає труситися вся, а руки й голова – найбільше). – Он біля Полі є місце… То я для себе його… Але можу й біля Володі, і біля батька є місце… То ніби для Нюсі, але ж… Га? Жорочко? – Клава благально заглядає йому в очі, – Подумай! Нікого в тебе там нема, крім Тетяни… Сам будеш лежати. І ще ти ж знаєш, що я медсестра. Доглядатиму тебе.
– Ні… Ні, Клаво, ти ж зрозумій. Там Тоня. А я коло неї хочу. Розумієш?
Ця розмова і ще безліч обговорених тем, і порожнеча років, яку не заповнити нічим. Пробіл чи розлом, у якому, ніби у казковій Леті, безслідно зникло непрожите життя. Непрожите тут, на Батьківщині, біля своєї родини.
Із хащ здичавілої ожини в кінці маленького городика з’являються, маневруючи між голівками капусти й кущами помідорів із червоніючими де-не-де м’ясистими кульками, Нюсині чоловік і син. Вони ловили рибу на іншому березі, встали рано, і їхні неголені й невиспані обличчя, великі гумові чоботи, нудотний запах риби впереміж із нікотиновим віддихом красномовно сигналізують, що ось вони – справжні чоловіки й годувальники.
– Ну що? – Жора зазирає в плетений навколо металевих кілець сак, у якому живе срібло невеличких, із долоньку карасиків перемішалося з червонястими плавцями краснопірок. Він хотів піти з ними, але біль, раптовий і в’їдливий, скрутив його і вклав до ліжка.
– Та є трохи…
Племінник усміхається й дивиться на дітваків, які з реготом гасають навколо столу під яблунею, і не зрозуміло, чи помагають Нюсі, чи то просто розхапують накраяну ковбасу й хліб, так і не дочекавшись борщу. Жора дивиться на це таке схоже з Нюсиним обличчя її сина (от тільки очі сірі – батькові), переводить погляд на сестру, на сестриних онуків. Що це? Голос крові? Однаковий набір генів? Ейфорія на порозі смерті? Він повинен був жити тут, із ними, серед них… Відбути термін за злочин (вижив попри все, а його товариші – ні) і за його відсутність (зрадник, бо ж потрапив у полон – присуд і довічне клеймо), пройти усіма дорогами радянського пекла. Життя, якого не було, яке не прожилося – викреслене, «пропале безвісти», лише розпочате й здане в архів, а може, і геть утилізоване. А зараз, коли минуло майже два місяці, відколи він приїхав, надивився на всіх і нагостювався, йому хочеться «додому», в Австралію. Тут усе чуже й змінене до непізнаваності. Київ – місто його дитинства та юності, спогад про який він носив, як найбільшу святиню, завжди ліворуч, там, де серце, цей Київ обріс новою, зроговілою шкірою незграбних забудов, укрився чиряками висоток зліва і справа, наїжачився кам’яницями на Дніпро, приступив упритул, скинувши з берегів споконвічні верболози й надійно оцементувавши їх білястими квадратами бетонних плит. А острів? Теж заріс… І сліду не лишилося від їхнього колишнього життя, вулиць, садиб, будинків, як і від тої смертельної пожежі. Це зовсім інший острів. І зовсім інакший Київ. Пострадянський чи ще не зовсім? Агресивно-пролетарський чи який зберіг рештки колишньої шляхетності? Київ… Незалежний нарешті. (Як вони про це мріяли… І Тоня, коли стало зрозуміло, що все вже… кінець… попросила: «Жорочко, доживи!» – і він дожив, і тепер, коли «місію виконано», може вже зі спокійною душею повернутися й лягти коло неї.) Незалежний нарешті? Але ж хіба цей злиденний натовп, зрусифікований і матюкливий, який стриже якісь «купони» замість грошей (старі грошові знаки, бачте, уже без «купонів» не дійсні, а нових іще «не виготовили»), і є тими міфічними українцями, з якими вони так прагнули з’єднатися? Мислили про них, як про братів. Кому це було потрібно? Їм, забезпеченим і ситим емігрантам із ностальгійними настроями, чи всім цим людям, українцям із походження, що населяють Україну, та чи українцям за визначенням і за духом?