«Ба, поглянь! Це ти, Нюся Терещенко, і ми біля тебе – твої діти й онуки. А ось твій брат Жора Терещенко (у дужках допишу його рік смерті), його дружина Тоня Марецька (її року смерті не знаю, не буду писати навіть приблизно), ось їхній син (той, що загинув, його рік смерті теж знаю лише приблизно), їхня дочка і двоє її дітей. Далі Клава Терещенко – після неї не залишилося нікого (не дав Бог діток). А над вами вгорі ваші батьки – Семен і Агафія Терещенки», – такі думки зависли й раз по раз вириваються окремими фразами. Заглядає брат до кімнати. Сміється. Знову буде жартувати, що розмовляю сама із собою.
«Ось ми і є та зелена крона, що зросли на цьому вашому дереві життя. Шелестять листочки на вітрі, омиті дощем, обігріті сонечком. Прийде час, і полетять листочки до золотого вирію осені. А дерево буде рости – для нових листочків, нового життя. Вічне дерево роду».
Дивлюся на цей підпис до складеного мною дерева роду з акуратно вирізаними й вклеєними портретами «дійових осіб».
«Я хочу бути як Поля. Хочу допомагати іншим. Але ж у Полі був дар! А в мене? А я? А ще… я дуже боюся крові. Як же можна тоді бути лікарем? Ні. Певно, не бути мені такою, як Поля. А ким же мені тоді бути? Ким я хочу?» – з мого щоденникового запису.
Дивлюся на дату. Скільки мені було? Одинадцять? Це я вперше почула про Полю, її винятковість та обдарованість, про її ранню смерть. І поруч на цій же сторінці нижче ще щось – приклеєний фантик від жувальної гумки «Love is»… Посміятися із себе тодішньої? І це дерево роду! Дитяча забаганка. Чого ж я тоді зберігаю все це? Уже не рік, не два, а цілу вічність? Зберігаю, як моя пам’ять зберігає миті дитинства, події й дати, а найголовніше – рідні силуети, які вже давно відлетіли до вирію. Зберігаю…
«Пані Катаріно! Моє вітання.
На ваше прохання пишу під диктовку свого дідуся Єфрема листа до Вас.
Здрастуй, Кеті!
Онук привіз листа від тебе й фотокартку, на якій ти й троє твоїх дітей. Чоловік, пишеш, помер. І я вже теж сам, Кеті. Важко самому, але що ж поробиш? Отримав посилку від тебе. Дякую. Але ти це дарма. Я ж усе маю. І чай, і печиво. Зараз не так, як колись, – усе є в магазині. Що треба тобі, біжи й купиш. Пенсію отримую. Ще дочка навідується, теж привозить різне – лакоминки які, чи одяг, чи так щось по хазяйству допомогти.
Ти кажеш, аби і я тобі фотокартку передав… Старий я вже став, Кеті. Негодний. Але як ти так просиш, то ось, передаю. Це мені саме виповнилося вісімдесят. Ще син мій молодший живий, а через півроку він уже загинув. І Оля ще жива. І всі ми – я і вона, троє наших дітей і шестеро онуків – сидимо тісненько один коло одного, аби на фото влізти.
А Оля моя померла. Ти ж пам’ятаєш мою Олю? Працювала через дорогу, у ваших сусідів Дунау. Ми з нею добре жили. Вона ще на машинці навчилася шити. Хороша була, роботяща.
Ти питаєш, чи згадував я тебе. Аякже! Часто згадував! Хотів спершу й листи вам писати. І написав одного, віддав нашій поштарці Марусі. Аж за день голова мене викликає. Дивлюся, а в нього на столі мій лист. Навіть уже розпечатаний. І хтось червоним його покреслив. А ми вдвох з Олею складали його, насилу написали, може, і помилок наробили. А голова до мене: «Що це ти собі такий і такий син надумав? Куди це ти листи захотів слати? Нашим ворогам? Я тобі надішлю!» Подер того листа на клапті, ще й плюнув собі під ноги. Ще на мене там сказав… «Іди, – каже, – проспися! Я так і напишу в поясненні: п’яну витівку Єфрема Коломійця розібрано й засуджено на громадських зборах трудового колективу!»
А тоді хату нову будували. Стягували кожну копієчку, аби так, як у людей. І вікна щоб великі, і комнати тоже. І парове опалення скрізь поробили. Дітей вчили. Усі з дипломами. Мають освіту. Дочку заміж видали, синів одружили. Онуків дочекалися. Хороше життя прожили. Є що згадати. Не соромно й людям в очі глянути.
Бажаю тобі, Кеті, швидше одужати. Як вийдеш із лікарні, напиши ще. Цей мій онучок добре по-вашому тямить: і писати, і читати вміє. Переказуй Центі вітання від мене. Шкода мені, що не вийшла вона заміж. Теж гарна дівка була!
До побачення.