— Але Варіс. Моя люба, безстрашна донька… — По його мертвотно-блідих, одутих щоках текли сльози. — Я втратив її навіки… Не знаю, чи переживу я таку втрату. — Він знову запручався, та Фелікс міцно тримав його за плечі. — Як же я тепер без неї житиму? — стогнав Фенбрус.
Фелікс устромив очі в землю, голос його уривався і тремтів.
— Батьку… — промовив він тремтячим голосом. У тебе… у тебе є я.
Фенбрус зазирнув синові в очі.
— Ти хочеш сказати?..
— Так, — погодився Фелікс. — Я стану бібліотекарем. Разом ми відбудуємо Велику бібліотеку і поповнимо книгозбірню…
На хвильку Фенбрус остовпів. А небавом Фелікс відчув, як батько притягує його до себе і міцно, від душі обіймає.
— О, синку, — прошепотів він Феліксові на вухо. — Мій любий, любий хлопчику. — Він повернув голову і пильно зазирнув синові в очі. — Ти й справді гадаєш, ніби те все нам до снаги?
Фелікс ствердно кивнув головою.
— Упораємося спільними зусиллями, — сказав він просто. — Разом, батьку, ми перевернемо гори.
Ту ж мить від Світлякової вежі долинули свист, крики, і хтось загримів громовим голосом:
— Улани Вільних галявин, прямують просто на південь!
Фенбрус нарешті відпустив Фелікса. Професори Світлознавства та Темрявознавства дружно припали до своїх далекоглядів.
— Рук! — вигукнула Маґда і крізь сльози всміхнулася Ксантові. — Там же Рук!
Ксант, затулившись від сонця, що саме підбивалося над обрієм, і собі шукав очима уланів, що велетенськими скоками гнали до них верхи на зубощирах, чимраз ближчаючи. Переважна більшість важких, дебелих плигунів — гніді й жовтожарі. А посередині передньої лави впадав у вічі ще один зубощир — сухорлявий, жилавий, білої масті з рудявими плямами.
— Твоя правда, — ствердив Ксант. — Це таки Рук.
Улани стали забирати на північний захід; вигулькуючи з-за дерев та обминаючи стіжкуваті хижі гоблінівських колоній, вони обходили з флангу гоблінівську масу. Гобліни і не зогледілися, як улани вже промайнули повз них.
Маґда із Ксантом зачаровано дивилися, як зубощири велетенськими скоками перестрибували хижі й ухилялися від гоблінівських стріл та списів. Ще мить — і дужі плигуни почали перемахувати через барикади. Напинаючи повіддя, улани заспокоювали розжоханих тварин. Рук зупинив свого Чинквікса, вистрибнув із сідла, підбіг до друзів і обійнявся з ними.
— Нарешті ви вже тут! — засапано промовив він.
Його обличчя було у кривавих саднах, руки в синцях, накидка перетворилася на закривавлену і пошматовану полотнину. Та хай там що, а він був живий і, судячи з широкої усмішки на обличчі, здоровий.
— Ти не уявляєш, Руку, яка я рада тебе бачити, — зізналася Маґда, і очі її заблищали від сліз. — Послухай, коли вже скінчиться ця різанина, скінчаться січі-потребизни?.. Вбивства?..
Ксант заспокійливо торкнувся її руки і відтяг Рука набік.
— Їй стільки довелося всього пережити, — зітхнув хлопець. — Та й не тільки їй.
Рук порозуміло кивнув головою.
— Знаю, Ксанте, знаю, — сказав він. — Але це ще далеко не кінець. Ти тут побудь із нею, а я тим часом складу рапорт.
Він обкрутився на підборах і подався до Фенбруса Лодда, який стояв у товаристві Професорів Темрявознавства та Світлознавства, Громового Вовкуна та Фелікса.
— Галявожери, — коротко відрапортував Рук. — Сунуть просто сюди.
Громовий Вовкун кивнув головою.
— Хлопчина має рацію, — показав він на снопи іскор та хмари чорного диму над далекими невидимими машинами, що струшували повітря гупотнявою, ревом та скреготом. Професори Світлознавства і Темрявознавства скинулися очима.
— Отак-то, Ульбусе, — промовив один з них. — Спочатку сельбища, потім бібліотека, а там і за місто візьмуться…
— Правду кажеш, Таллусе, — відповів другий. — Звідси відступати вже нікуди.
Рук нахмурився.
— Що, Великої бібліотеки вже немає?
— Ех, Руку, Руку, — озвався Фелікс. — І Варіс теж немає. Я думав, батько збожеволіє. Втратити все за один день.
— Не все, — заперечив Рук. — По-перше, у вас є ще Фелікс, і ось…
Він добув щось із-за пазухи і простяг Фенбрусові.
Фенбрус упізнав берестяний сувій під титулом: «Про розплоджування зубощирів».