Ближче, ще ближче… Гоблінівська пісня перейшла в несамовитий горловий рев. І тут у загальну какофонію вплівся ще якийсь звук…
Фелікс прислухався. Той звук долинав не від гоблінівських лав. Ні, його джерело було східніше, на узліссі — джерело гучного переливчастого зику.
Та гобліни і вухом не повели. Вони гупали, кричали, охоплені жагою крові, відстань між ними та оборонцями все меншала й меншала…
Тридцять кроків… Двадцять…
Показалися червоні, налиті кров’ю очі. Ось вона, остання надія вільняків.
П’ятнадцять кроків… Десять…
Раптом переливчастий крик погучнішав, з Темнолісу навально виринула руда хвиля і ввігналася в лівий фланг гоблінівського війська, на ході розкидаючи плескатоголовців. Здоровенні гобліни злітали в повітря, як ляльки, і з вереском падали на землю. Блукай-бурмила несамовито орудували лапами та іклами, і бойові шики під їхнім натиском розлазилися, мов масне дерево під ножем.
Зафоркав Чинквікс, закрутився на місці, й Рукові брови полізли вгору.
— Овва! — здивовано вигукнув він. — Ціле військо блукай-бурмил!
Просто на очах у вільняків одну за одною нищено добірні гоблінівські фаланги. Якийсь плескатоголовець замахнувся шпичастим кийком, і зброю блискавично вибито з руки, мов брязкальце з пальців немовляти. Блиснули ікла — і покотилась по землі відтята голова. Один помах могутньої лапи — і двійко патлаїв, що люто вимахували бойовими сокирами, опукою покотилися по траві.
Розлючені блукай-бурмила, заюшені гоблінівською кров’ю, одного за одним нанизували гоблінів на їхні ж таки зазублені мечі, жбурляли на землю і топтали лапами, обертаючи на млинець.
Недобитки в паніці кидали зброю і тікали в гущу капловухів та ікланів, що стояли в ар’єргарді, вражено пантруючи за лютою різаниною. Блукай-бурмила, червоні, як емблеми на уланських туніках, позадирали морди догори і переможно заревли.
— ВЕ-ВЕ!!!
А потім з гущі волохатих переможців вийшло трійко величезних, окроплених кров’ю ведмедів. Чинквікс стривожився і пронизливо заіржав. Та Рук відразу впізнав своїх друзів, хоч ті й були скупані у крові.
— Віг! Вурало! Вемеру!
— Ве-віла-ве, уралова, — переливчасто заячали вони в унісон одне одному. «Ми повернулися, хлопче, що взяв на себе отруєного пагона».
Рук уже ладнався скочити з сідла, щоб ближче привітати друзів, коли це його торкнувся Круподер.
— Руку! — схвильовано прошепотів дрібногоблін. — Диви!
Рук поглянув, куди той показував, і обімлів. З гребеня пагорба блакитним полем спускалася просто на них решта гоблінівського війська. У вечоровому світлі, не віщуючи нічого доброго, сяяли мечі та обладунки.
Йому аж язика відібрало. Гоблінів перло стільки, що годі було й думати про якийсь опір. Тисячі й тисячі вояків, лава за лавою, виринали з-за гребеня пагорба і сунули вперед.
Коли навалиться така сила, не допоможуть і блукай-бурмила. Там були іклані, серед яких особливо вирізнялися гакозубі та пилозубі гобліни, а також кусючі, славні своєю буйною вдачею. Вони хвилею скочувалися з косогору, і, здавалося, ніяка сила не устоїть перед їхніми шкіряними обладунками з металевою бляхою. Загрозливо подзенькували бойові кільця, блищали масивні заборола, погойдувалися бойові булави та величезні батальні кийки. Подейкували, ніби іклані обсаджують їх зубами подоланих ворогів.
Упереміж із ними ступали ще й інші гобліни — світліші, менші, але так само страшні. Рожевоокі каплавухи з сагайдаками, повними отруйних стріл; чубаті гобліни з племені патлаїв, суворо дисципліновані й однаково звичні що до ціпів, що до мечів; купки чорновухів, озброєних племінними довгими піками, що стирчали врізнобіч, і схожих на величезні реп’яхи.
Були там і зморшкочолі та товстошиї гобліни; чубаті, гребенясті і з моховитими спинами; рожевоокі та лускаті гобліни. І сірі гобліни — тисячі сірих гоблінів — нещадних, безстрашних, озброєних довгими мечами та короткими списами. Вони збивалися докупи, наче бджоли в рій, готові будь-якої миті атакувати ворога.
Рук зі страхом дивився на військо, чудово розуміючи, що це кінець. Він згорнув на грудях руки і чекав. У гущі гоблінівського війська можна було розібрати голови племінних вождів. Гнилокір Тихобій, Буркун Сивий, Паніматка Медопий, золотоголова Літуґґ, а десь між ними — Жмутковолос Сокироноша із довжелезними патлами та з тріумфальним виразом на мармизі. Вони то вищали, то знов пірнали у гущу війська, неначе підстрибували, намагаючись краще розглянути свої майбутні жертви.