Вогнецвітка знову вищирилася.
— Справді, Бурштинчику любесенький? — промовила вона, нагинаючись до нього. — Ти духоблуд — і не чув? Гай-гай, який сором! Ну що ж, можна вже Вогнецвітці заходитися коло лікування?
— Так, — кволо озвався Бурштинотоп. — Так, я був би дуже вдячний…
Нетрячка заходилася натискати на кнопки, крутити крани, щось перемикати, а Бурштинотоп сидів і тільки дивився на неї. Вода у шаплику раптом забурхотала, забулькотіла, запарувала.
— О-о-ой! — виснув Бурштинотоп. — Занадто тепло, Вогнецвітко, любесенька, — заквилив духоблуд.
— Даруй, коханий Бурштинчику, що ти сказав? Я недочуваю? — задріботіла Вогнецвітка. — Ти щось сказав?
— Таж гаряче! — зойкнув Бурштинотоп. — Пече, Вогнецвітко!
— Ой, я геть оглухла, Бурштинчику, — відказала вона лагідно, і різко крутонула кран. — Тобі доведеться заговорити.
— Ні… ні… ні… Ні, будь ласка, Вогнецвітко! Ні-і-і!
Рябий зубощир, прив’язаний до плакучниці, вдоволено рохкав, усолоджуючись теплим вечірнім повітрям. Його вершник, чорнявий юнак ув обладунках Улана Вільних галявин, з мечем при боці, стояв на невеличкому приплаві, прикипівши поглядом до Острова Сон-дерев посеред Північного озера. Від узлісся далекого Темнолісу долинув крик блукай-бурмила.
Юнак замислено всміхнувся. Потім, немов відчувши, що на нього хтось дивиться, обернувся — і просто перед себе побачив вицвілі очі старого пірата.
— Острів Сон-дерев, — озвався пірат, і голос його, якого він подавав украй рідко, бринів хрипкувато. — Там, кажуть, сняться сни.
Юнак кивнув головою.
— Колись мені довелося там побувати, — промовив він, — я бачив предивні сни… От про них я зараз і думав.
— Виходить, я не помилився. Ти так дивився на той острів, — провадив Баговищанський пірат, не зводячи пильного погляду з Рука.
Хлопець повернувся до старого пірата.
— Усе згоріло, — промовив пірат. — Нещасливий випадок. Він утратив матір та братів.
Рук широко розплющив очі.
— Я бачив про це сон! — вигукнув він.
— Він виріс і став небесним піратом, як і його батько, — тяг дідуган. — Потім одружився… Вона спородила йому сина…
— А потім щось сталося, — перебив хлопець. — Мені це теж снилося. Їм довелося покинути сина у… у Темнолісі.
Баговищанський пірат ствердно кивнув головою.
— Але капітан знайшов свого сина — через багато років! Я бачив це на власні очі. Син виріс і став незгірш безстрашним повітряним піратом, ніж його батько і батько його батька. Я знаю це, бо сам служив, так, служив під його орудою, аж поки…
— Поки, що? — запитав юнак і затамував подих.
— Поки ми вскочили у халепу в Присмерковому лісі. Я заблукав у ньому… і довго блукав, поки вийшов… Навіть не знаю, скільки я там пробув… Мене знайшли сорокухи. І продали на невольничому торговищі. Та я втік, потрапив на Вільні галявини, знайшов там свого племінника Шема. — Він замовк на хвильку. — Шема Човновода.
Хлопець ахнув.
— Човновода? Ви сказали — Човновода?
Баговищанський пірат кивнув.
— Шем прийняв мене, і я нарешті відпочив від постійних блукань. Який я був тоді щасливий!.. Не сказати… А потім Шем зустрівся з Керіс, і який же був мій подив та радість, коли я взнав…
— Що взнали? — не витримав Рук. Тепер і він почав пригадувати дещо зі своїх снів.
— Що Керіс — рідна дочка мого капітана — Живчика.
— Живчика! — вигукнув хлопець. — Капітана Живчика!
— Авжеж. Він був одружений із живолупкою на ім’я Жилявка. Як горював він, коли та померла невдовзі після пологів!.. І він постановив собі будь-що викохати Керіс, і це вдалося йому на славу. Капітан Живчик знову почав мандрувати Темнолісом…
— І тут їх зустрів я! — знов урвав хлопець. — Коли ще жив із блукай-бурмилами!
Баговищанський пірат усміхнувся.
— Так, я чув цю історію… Так от, його дочка одружилася з моїм племінником Шемом, і вони в теплі та добрі зажили на Вільних галявинах, аж поки…
— Ну-ну, — не стерпів юнак.
— У них найшлася дитина. Славний такий крихітка-хлопчик. Чорнявий, кучерявий. Йому було років чотирнадцять, коли вони надумали відвезти його до родичів-живолупів, які жили десь там у лісі. Я прохав їх нікуди не їхати. Благав їх залишитися! Та вони лиш посміялись і все одно поїхали…
— Вони б і не послухали, — промовив юнак, дивлячись на Острів Сон-дерев, і знову на нього наринули сни. — Вони поїхали на захід сонця, а ви дивились їм услід, і по ваших очах текли сльози…
Баговищанський пірат кивнув, очі його заблищали.