— Десь так, — непевно відповів Гарулус.
— І нас тут теж щонайменше стільки само — городяни, примари, пірати плюс бібліотекарі…
— Плюс один Сторож Ночі, — під’їв Гарулус, свердлячи Ксанта крижаним поглядом.
— Гей, послухай… — почав Рук, підводячись із землі. Та не встиг він докінчити речення, як у світлі від жаровні з’явилася худорлява постать Кулькапа — Найвищого Академіка. У компанії Фелікса та Фенбруса Лодда, він саме обходив бібліотекарські вогнища.
— Блискуча ідея! — вигукнув академік, махаючи присутнім, щоб не вставали. — Довіривши усім переселенцям по сувою — як бібліотекарям, так і городянам, — ми обернемось на ходячу бібліотеку, і з цими осоружними возами можна буде розпрощатися.
— А наші аналої… — тріпнув головою Фенбрус.
— Друже мій, аналоїв можна ще намайструвати скільки хоч, — відрубав Кулькап. — Найбільше зараз треба пильнувати сувоїв та знань, захованих у них. Ось Ксант про це пам’ятає, а декому, коли запахло смаленим, позабивало памороки.
Фенбрус зайшовся гучним кашлем, обличчя його почервоніло. Фелікс глянув скоса на Рука і лукаво підморгнув.
— До схід сонця ми розвантажимо і розподілимо бібліотеку. Феліксе, чи ти і твої примари не взяли б це під свою руку?
Фелікс ствердно кивнув головою.
— А тепера, — рівним голосом оголосив Кулькап, розглядаючись довкола, — Фенбрус скаже вам кілька слів. Будь ласка, вислухайте його уважно і почуте перекажіть іншим. Тут, у Крайземлі, це може стати питанням життя і смерті.
Фенбрус ступив крок уперед і відкашлявся.
— Завтра на нас чекає дорога через Крайземлю, — почав він, — і я, як ваш Великий Бібліотекар, ознайомився зі змістом бібліотечних сувоїв, аби знати якомога більше про місця, кудою нам доведеться мандрувати. Не наробіть помилок, — поважно провадив він, зазираючи в очі то тому, то тому бібліотекареві. — Близька та мить, коли ми вступимо в царину фантомів та дивовидь, де зір і слух спотворено сприйматимуть довкілля. Бачте, там, на голих скелях, з одного боку Присмерковий ліс, а з другого — останній рубіж Світокраю. Якщо вітер віятиме од урвища, то йти нам доведеться через важкі хмари та мряку. Це небезпечно, бо можна збитися зі шляху, попертися просто до обриву і провалитися в безодню…
Рук мерзлякувато пощулився. Усі бібліотекарі, не зводячи із Фенбруса очей, ловили кожне його слово.
— Натомість, якщо вітер переміниться і повіє з боку Присмеркового лісу, він може вразити безумом Крайземлю, і не відпадає, що ми також опинимося під його впливом.
— То що ж нам тоді робити? — зажурився Гарулус.
— Насамперед я сподіваюся, — пояснював далі Фенбрус, — що так довго не потриває, тож нам лишається одне: позв’язуватись парами і весь час перебалакуватися. Інакше можна наразитися на серйозну небезпеку: непомітно для себе поринути в сомнамбулічний стан. Якщо раптом ваш напарник замовкне, слід негайно очутити його, інакше ним опанують фантоми, а розум буде втрачено без вороття. — Він трохи помовчав. — Щодо мене, то я б волів, аби за напарника був мені син… Фелікс.
Великий Бібліотекар знов закашлявся, а Фелікс усміхнувся.
— А я дуже сподіваюся, — озвався Кулькап, — що ти, Гарулусе, не відмовиш мені у компанії…
Гарулус згідливо кивнув головою. Бібліотекарі негайно заходилися переказувати почуте. Несподівано Рук відчув на плечі чийсь доторк.
— Руку, ти не?.. — тихо запитав Ксант.
— Ну, звісно, з дорогою душею, — всміхнувся йому Рук.
— А потім, Ксанте? — запитав Рук. — Що було потім? Ми повинні без угаву базікати, розумієш?
— Знаю, знаю, — втомлено сказав Ксант. — просто я так зморився… — Хлопець зітхнув. — А потім я став його помічником. Я — і помічник самого Найвищого Сторожа Ночі, Орбікса Ксаксіса! Тепер мені те все видається сном…
Та ніч, проведена на кам’янистому ґрунті, видалась, як ніколи, тривожною. Земля була тверда та ще й холодна, у повітрі завивав вітер і жалив крижаним зимном. Світанком ще й не пахло, а переселенці — всі до одного — вже спакували свої пожитки, позв’язувалися линвами і навіть вишикувалися в лави, готові продовжувати важку мандрівку. Фелікс зі своїми примарами Осип-Міста обходив здоровенні бібліотекарські вози, вручаючи кожному або берестяний сувій, або трактат, або книжковий фоліант — якусь маленьку часточку величезної книгозбірні.
Крізь клуби густої мряки, сповільна підбиваючись над небокраєм, просвічувало молочно-біле сонце, і перед переселенцями, які ні на мить не стишували ходи, слалися їхні довжелезні тіні. Торохтіння коліс тонуло у гудові голосів: мандрівці, позв’язувані попарно, намагалися без угаву теревенити, аби, бува, не потрапити під владу фантомів Крайземлі.