Рук чув, як іззаду тривожно і переливчасто заголосили блукай-бурмила, як загаласували бібліотекарі, вимагаючи, щоб він негайно повернувся. Та чи можна полишити напризволяще друга? Друг він йому чи ні?
Попереду, в густій мряці промайнула розпливчаста постать і відразу ж пропала. Хлопець із голеною маківкою зник, як снігун у завірюху.
— КСАНТЕ! — щосили зикнув Рук.
Та ніхто йому не відповів, крім глухого відлуння його ж таки голосу.
— КСА-А-АНТЕ!!!
Коли розпачливий крик завмер, Рук нараз відчув, як довкола нього зімкнулася мертва тиша. Ну хоч би тобі що писнуло. Здавалося, сотні городян, бібліотекарів, примар та небесних піратів розчинились у повітрі, як і його друг. Неждано-негадано він зостався сам-один, загубившись у ворушких туманах Крайземлі, між підступним Присмерковим лісом з одного боку та бездонним урвищем — із другого, і ні з ким було навіть слова перемовити.
Знову задув вітер, але тепер уже з іншого боку. Тепер, замість здіймати туман угору, він то закручував його у спіралі, то хвилями гнав геть. Рук шкандибав по ослизлому камінню, «лічачи грудки», аби, бува, не викрутити ноги, вскочивши у тріщину чи розпадину. Невдовзі слух його почав ловити якісь голоси.
Голосів було тьма — завивущих чи просто шепітливих!
— Приємних сновидінь, паничу Руку, — долітало до хлопця, і в самих словах не вчувалося погрози, але холод, яким од них віяло, та сик, що їх супроводжував, не віщували нічого доброго… — Приємних сновидінь…
Розділ п’ятий
Руда буря
Рук усе йшов, спотикаючись, обливаючись потом, весь у саднах та подряпинах, і відчайдушно відмахувався від причепливого шепоту. Та ба, хоч як він затуляв руками вуха, хоч як голосно мугикав усілякі співанки та розмовляв із самим собою, заглушити його цілком було годі. Голоси все галдикали й галдикали!
— Ксанте! — гукав він, і тепловій, що дмухав від Присмеркового лісу, відносив його слова геть. — Ксанте, де ти? — Він замовкав, відтуляв вуха і повертав голову, вже майже не сподіваючись, що почує друга. Відлуння озивалося сотнями голосів — тонких, товстих, зловорожих, скорботних, яких завгодно; тільки жаданого не було чути…
— О, Ксанте, — буркотів Рук. — Та не всі ж бо книжники такі, як Амбріс Лоппікс! Навіщо, навіщо тобі здалося його слухати!
«Хто був сторожем колись, залишиться ним довіку! — сичали кругом голоси. — Він запродував інших. А тепер запродав і тебе.»
— Неправда! — нестримно загорлав Рук просто у ворушкий сяйливий серпанок. — Ксант уже не такий, він змінився! Нині він — як і ми!
— Як і ми, як і ми! — кпинливою луною озвався цілий хор голосів, і нараз краєчком ока Рук зауважив чийсь чорний силует. Він обернувся — і побачив просто себе високу постать у чорній хламиді та металевій машкарі.
— Орбікс? Орбікс Ксаксіс? — обімлів Рук, і тут йому пригадалася розмова з Ксантом. — Ні, не може бути! Мабуть, мені…
— Сниться? — просичав крізь машкару холодний і жорстокий голос. На чорному балахоні забіліло геральдичне зображення темнолесника.
— Ти не справжній, — сказав Рук, відвертаючись від мани і ковзаючи ногами по ослизлому камінню.
— Та невже, юний Бібліотекарський Лицарю? — сичав далі голос. — Ти такий певний? — Марюка у хламиді вибухнула гримким сміхом і махнула кощавою, мов клешня, рукою.
У відповідь на її помах із тіні почали вигулькувати фантоми, і в кожного на грудях пишалося зображення темнолесника. Ось число їхнє подвоїлося, потім подвоїлося знову, потім знову й знову, і Рук опинився в оточенні цілого сонмища потороч. Куди оком не кинь, усюди кишма кишіли вони. Рук був у гущі цілого легіону Сторожів Ночі.
— Як бачиш, ми досить-таки справдешні, — лунали довкола голоси, шкилюючи та дражнячись на всі лади. — Такі самі справдешні, як і найчорніші твої думи!
— Такі самі справдешні, як і найчорніші твої страхи!
— Як і найстрашніші твої кошмари!
Незліченні зображення темнолесників зливались ув один велетенський вищир, жаско зблискували здорові ікла, червоно палали очі. Постать у машкарі піднесла догори руки-клешні і поманила до себе.
Рук відчув, як у грудях здіймається несамовита хвиля страху, від якого німіло все тіло. Ляк затоплював груди, засягав у руки аж до пучок. Від нього відбирало ноги, трусилися жижки і деревіли пальці. Рук відчайдушно опирався його паралітичній дії, та ба! Сили були нерівні… Немов лемурчик, зачарований убивчим поглядом кровожерного рибожаба, він нічого не міг удіяти, хоч сядь та й плач! Страх хвилею шугнув по спині, залоскотав, де маківка, ось уже й лице дубіє…