— Ні, ні, ні, — мурмотів Рук, але вже й оком кліпнути не мав сили. — Ану згадаймо, що казав Фенбрус. Це — сон наяву. Тільки й того. Сон, і нічого більше…
— Нічого більше! Нічого більше! Нічого більше! — закихкала, глузливо залящала тисяча голосів.
Ні, це вже занадто! Рук звів голову і заревів, як ранений звір:
— Ксанте! Ксанте! Ксанте!
Його рев потонув у глумливих голосах, та на якусь хвильку чорні постаті у клубах туману наче сахнулися назад. Ту ж мить страх попустив свої лещата, і Рук, прийшовши до тями, прожогом пустився бігти ослизлим скеллям.
— Геть звідси! Геть звідси! — кричав він, женучи сліпма ворушким туманом.
— Звідси! Звідси! — насмішкувато кихкали манії за спиною, та хлопець тільки пришвидшував біг.
Рук мчав без упину, ковзаючись і шкопиртаючи, смертельно боючись упасти, надто нажаханий, аби спинитися. Кінець кінцем — спершу непомітно — густий туман почав рідшати і золотіти.
Зненацька Рук став. Перед ним полускувало, яскріючи синіми електричними нитками, узлісся Присмеркового лісу, а в небесній висі набирав потуги вихор, громадячи смоляні тучі. Ув обличчя війнуло млосним туманцем — з лісу, де між деревами пульсувало сяйво — то яскравіше, то тьмяніше.
Цікаво, сон це чи ява? Що його, достолиха, оточує — сни чи ілюзії? Чи можна бути певним бодай у тому, що перед тобою — справді Присмерковий ліс, а не виплід розбурханої уяви. Ні, видиво таки скидається на справжній Присмерковий ліс, та й згуки, що доносив звідтам поривчастий вітер — манливі пошепти й підлазисті гуки, — також бриніли, як справжнісінькі! Крім того, ніколи ще цей ліс не виглядав таким спокусливим.
Рук ступив крок уперед — і зупинився.
— Це шлях до смерті, — нагадав він собі. — Я обернуся на живий труп.
Він уже ладен був повернути назад до ворушких туманів на Кам’яних розсипищах Крайземлі, коли це десь у височині, просто над золоченими деревами, небо з оглушливим луском розкололося навпіл і озорилося сліпучим сяйвом. Рук звів голову і побачив, як із низу чорної громіздкої хмари вихопилася сліпуча стріла величезної блискавки і вгородилася просто у Присмерковий ліс.
Тугий струмінь розпеченого повітря з такою силою вдарив ув обличчя, аж перехопило дух. У повітрі запахло смаленим лісовим мигдалем. Широко розплющивши очі й роззявивши рота, Рук пантрував, як сліпуча блискавка, пронизуючи сяйво понад лісом, кристалізується і за мить перетворюється на покручений кришталевий спис, що вже досяг верховіття і летів далі до землі. Хлопець пощулився, чуючи побожний трепет перед неповторною дивовижею. Велика буря законилася в чорному вихорі, а тоді, як нетля на полум’я, нестримно полинула до Присмеркового лісу, де й вивільнила всю свою страхітну світлову енергію, вергнувши великанську блискавицю в лісову хащу.
— Бурефракс, — ледве вимовив Рук.
Десь оддалік щось гупнуло: то вістря заков’язлої блискавиці нарешті сягнуло ґрунту й увігналося глибоко в землю. Задрижав камінь під Руковими ногами, і хлопця пожбурило на землю. Здавалося, Присмерковий ліс достоту, як жива істота, вражено зітхнув, усмоктавши в себе разом із повітрям усей туман, що його допіру гнав до Крайземлі. Коли туман пропав, Рук переконався, що його теж волочить у самісіньку хащу, тож довелося чіплятися за кам’янистий ґрунт, щоб повітряним потоком його не покотило перекидом і не втягло в гущавину на певну смерть.
А ще за мить усе завмерло, так само несподівано, як і почалося. Рук відпустив пальцями кам’янистий виступ і, очманіло похитуючись, звівся з землі й первим ділом роззирнувся. Уперше, одколи він був тут, на Крайземлі, густі звої туману розвіялися, відкривши Руковому зорові неосяжний обшир крем’яної рівнини.
Переселенців уже й слід прохолов…
Але що це?! Рукові аж серце тьохнуло. Так! Ген-ген під здоровенним стрімчаком хтось стояв і несамовито махав йому рукою.
— Руку! — розлігся над кам’яною пусткою Ксантів голос. — Руку! Обережно!
— Ксанте! — радо загорлав Рук — і помчав до далекої фігурки.
— Обережно! — знову залунав Ксантів голос. — Оглянься!
Рук обернувся і насторожено кинув оком назад, звідки накочувався пекельний, дедалі оглушливіший гуркіт. Ще мить — і з Присмеркового лісу вихопилася велетенська хмара рудого куру і з ревом розбурханої річки ринула на кам’янистий шир.
Хмара мчала просто на Рука. Він намірився дати хода, поки кості цілі, та збагнув, що так лихові не зарадиш: шанси обігнати бурю були нульові. Спершу Присмерковий ліс увібрав у себе всю міць блискавиці, що поцілила в нього, а тепер єдиним видихом її позбувався. Рук стояв як укопаний і заворожено дивився, як чимраз ближчає рудий смерч…