— Обережно! — вереснула Сестра Брудножовть. — Узяти живцем!
Розчаровано попискуючи, двійко сорокух перетяли мотуззя і витягли бібліотекаря з човна.
— Решта — продовжувати пальбу! — репетувала Брудножовть.
— Мабуть, нам не варто було покладатися на твоїх вивідачів, — звернулася до неї Сестра Дмиперо.
— Авжеж, сестро, твоя правда, — погодилася Сестра Брудножовть і пір’яне кільце на її шиї нагороїжилося, не віщуючи нічого доброго. — Ми спершу обпатраємо цього бібліотекаря, а відтак почнемо повільно його білувати, аж поки він відповість на всі наші запитання. Чи ж не казала я тобі, Матінко Дмиперо, — майже проверещала вона, — що знатиму, де городяни! Знатиму, хоч би довелося ворожити на свіжих тельбухах нашого бранця!
Розділ сьомий
Залізнодеревна пуща
Спершу Рук відчув чиєсь дихання, повільне і ритмічне. Вдих — видих, вдих — видих. Вдих — видих. Вдих — видих… Потому до його щоки притислося м’якеньке, із запахом моху, хутро, і обличчя обдало теплим духом із землистим присмаком. Хлопець відчув, як тіло його огортають великі м’язисті руки, лагідно відривають від землі…
Це сон, мовив собі на думці Рук. Давній знайомий сон, бачений у дитинстві.
Він був дитя, лиш трохи більше за немовля, його цілого і неушкодженого, колисав блукай-бурмило, колисав у Темнолісі, у ведмежому барлозі, й щось наспівував. Повітря повнилося знайомими заколисливими голосами, і в такт погойдуванням лап ті голоси то гучнішали, то тихшали, то гучнішали, то знову тихшали…
То був ні з чим незрівнянний сон. Рукові було спокійно і затишно. Боліла голова, потерпли й обважніли руки-ноги, але в барлозі було тепло, а переливчасте наспівування приємно втихомирювало. Прокидатися не хотілося. Він провалявся б тут і цілу вічність, у теплі й ні про що не думаючи, та навіть тепер, цієї миті, він розумів, що рано чи пізно сон скінчиться. Таки доведеться повертатися до дійсності, бо на нього чекає…
Овва, а що ж на нього чекає? Знагла Рук усвідомив, що цього якраз він і не знає, і спробував зібрати думки.
Ось у пам’яті спливло Нижнє місто, відтак — чорний вихор, що рине вниз, затоплені дощем вулиці, бурчаки, що змивають усе на своєму шляху… Багнищанська застава, городяни, втікачі з міста і нарешті…
І нарешті…
Пустка.
У голові в нього було порожньо, хоч покотись. Тихий голос блукай-бурмила заповнював свідомість, ніжне колисання тривало далі. Рук спроквола розплющив очі.
Листя, моховите гілля, покручене і так скріплене над головою, що утворювався знайомий йому сховок.
Блукай-бурмилячий барліг!
— Невже це ява? Чи, мо’ марення? — пробуркотів Рук і відчув, що в роті йому сухо, немов туди напхано пороху.
— Шш-ве-шш, — почув хлопець.
Рукові очі розгледіли добродушну морду блукай-бурмила.
— Вемеру, — прошепотів хлопець, упізнавши давню подругу. — Ти?
— Вурра-ве. Уралова, ве-ве! — прошепотіла ведмедиця, лагідно погладжуючи Рука по скроні палюхом своєї лапи. Це не сон. Зараз ти в цілковитій безпеці, друже, що взяв був на себе отруйного пагона. Але тобі тра’ відпочити.
— Міра-віга-ве, — відповів Рук, потім мляво, сповільна підніс руку і тицьнув у небо. — Ве! Лура-вір? Веллаве? — Але як я опинився тут? Я нічогісінько не можу пригадати!
Коли Вемеру відповідала хлопцеві, вуха її лопотіли, голос звучав лагідно, а помахи лап були вельми промовисті. Той, що зі стернею на голові, каже, що врятував тебе від Крайземельної бурі й привів назад до нас — сюди, до Темнолісу…
— До Тем…но…лісу? — нерішуче муркнув Рук, затинаючись на кожному складі. — Зі стернею на голові…
Вемеру повернула голову, кивнула нею, і Рук побачив ще когось, схованого за ведмедицею у сутіні лігва. Вемеру форкнула, незнайомець підійшов ближче, присів поруч і виявився хлопцем. Хлопець той мав засмучений вигляд, жовтувату шкіру, запалі очі й стрижену голову.
— Руку! З тобою все гаразд? — запитав він, тривожно зазираючи у неприродно ясні, майже сяйні Рукові очі.
Рук теж дивився на хлопця. Рот роззявлений, очі спантеличено кліпають…
— Руку. Та це ж я, — озвався незнайомець. — Ксант. Друже, слухай, ми таки дісталися Темнолісу.
Рук нахмурився, болісно напружуючи мозок.
— Ксант? — подав він нарешті голос, і десь на споді свідомості зажеврів невиразний спогад. — Ксант Філатін? Я… я тебе не бачив, відколи ми разом вчилися на Вільних галявинах… Ти втік… Казали… я чув, що ти, Ксанте, вивідач… І зрадник…