— Що добре Феліксові Лодду, те буде добре і тобі, й не кажи, що це не так, — освідчила Маґда, намагаючись зберігати безтурботний тон. Проте Рук не міг не завважити: дівчина так само шкодувала, що вони не полетять удвох.
— А мені що серед літунів, що серед пішоходів — і там і там однаково, — похмуро кинув Ксант.
— Тобто? — не второпав Рук.
— Руку, я ж бо зрадник, — пояснив Ксант, — чи, може, ти забув? Я ж бо служив Сторожам Ночі. Моїм ремеслом були інтриги та шпигунство. А скільки гідних Бібліотекарських Лицарів через мене замордовано. Та й ти колись мало не загинув на Ливарних галявинах — то також через мене.
— Але ж тепер те все в минулому. Сторожі Ночі щезли з лиця землі, — одказав Рук, — їх знищив чорний вихор, і тепер вони вічно спочиватимуть у Нижньому місті. Та й ти, Ксанте, вже не той, ким був раніше, я знаю. І правлю це перед ким завгодно.
— І я теж, — підхопила Маґда. — Ксанте, ти вибавив мене від Сторожів. Я довіку цього не забуду. — І дівчина підбадьорливо всміхнулася.
Тим часом буря у високому небі збирала сили.
— Ти не бачив, як дивляться на мене бібліотекарі, — гірко скривився Ксант. — У їхніх очах — недовіра та зненависть. Вони дивляться на мене, як на зрадника та нишпорку.
Маґда легенько обняла Ксанта.
— Але ж, Ксанте, друзі твої бачать, який ти в душі… — сказала вона лагідно. — У тебе добре серце.
Надворі гримнуло так, що невеличкий віз увесь задвигонів і зарипів колесами.
Розділ третій
Подорож через Багнище
Перед світом, коли на видноколі витанцьовували світляні стріли, вітер нарешті ущух, ущухла й хлюща, перейшовши у звичайний дощик, і на Багнищанські тванисті обшири спустилася тривожна тиша. Рук продер очі й очманіло роззирнувся довкола: неприродне безгоміння бентежило нітрохи не менше, ніж скажена, безугавна, цілонічна буря.
Він перевернувся і, намагаючись не сполошити сонних Маґду і Ксанта, підповз до виходу зі схованки і відкинув чаймовину. Але та відразу ж повернулася назад: знадвору на неї тисла якась вага. Рук напружився і, засопівши з натуги, щосили штовхнув тканину. Щось легенько хруснуло, і чаймовина враз легенько піддалася. Хлопець виткнув голову в отвір.
— О, Земле і Небо, — пробуркотав він.
Весь неозорий табір — і перекинуті вози, і шопи, і тимчасові криївки — обернувся на стовписько ледь побрижених тванистих кучугур, простягнених удалину, скільки сягало око. Трохи-потроху кучугури оживали, з-під них, торуючи собі шлях до світла, як і Рук, вибиралися переселенці — і завмирали як укопані, так само приголомшені побаченим.
— Руку? — сонно нагукала Маґда. — Уже по всьому? Буря пройшла?
— Ходи-но глянеш сама, — кинув Рук через плече. — Це треба бачити.
Біля Рукової голови з’явилася Маґдина, а там і Ксант до них пристав. Украй збентежені, всі троє оглядали білястий обшир.
— О, диви! — гукнув Рук і показав на багнисту рівнину, простерту до самого обрію.
— Що там? — запитала Маґда. Дівчина вже енергійно розгрібала пригорщами болото, вилазячи навкарачки зі сховку. — Я нич не виджу.
— Як що? — вигукнув Рук, вилазячи слідом за Маґдою. — А Дорога Багнищем? Її катма!
За їхнім прикладом пішов і Ксант. Кругом оживали тванисті кучугури, переселенці покидали сховки і вилазили назустріч сліпучому сяйву білої твані та ранішнього неба.
— Твоя правда, — погодився Ксант, озираючи місцину.
Там, де ще сю ніч бовваніла Велика дорога Багнищем, тепер тягся приземкуватий грязьовий гребінь, звідки подекуди, мов ребра велетенської риби-болотниці, випиналися понівечені колоди та опертя. Тут і там розкладали ватри, щоб зрихтувати обід, розпалювали жаровні, пускаючи вгору змійки ядучого диму; повітря повнилося шкряботом і дряпанням: то осадчі зчищали липку твань із себе та свого майна.
Озброївшись уламками потрощеного дерева, Ксант і Маґда заходилися відгортати намиту тванюку на місці, де вгруз волорожачий візок. Та справа посувалася повільно, волога багнюка знай пнулася вернутись на розчищені ділянки.
— Давай, Руку, давай! — пихтів Ксант. — А тут можна й руками.
Та Рук уже не слухав свого друга. Задивившись на рештки того, що вчора ще вражало уяву сміливістю інженерного задуму, він з головою поринув у роздуми. Так, то був кінець Великої дороги Багнищем, того самого тракту, кудою Рук подорожував, ще бувши бібліотекарським учнем…
Ув уяві постала гладка твар Вокса Верлікса — найліпшого архітектора та будівничого Світокраю за всю його історію. Велика дорога Багнищем була його шедевром, найвеличнішим з усіх його грандіозних проектів. Але і її, цю дорогу, як і Вежу Ночі та Санктафракський ліс, відняли у її творця нікчемні людці, й колишній Найвищий Академік залишився сам на сам зі своїми злобою та розпачем. І тоді, мов вередливе дитя, що в нападі люті трощить свої цяцьки, він накликав чорний вихор на Нижнє місто і знищив свої безцінні творіння, а вкупі з ними — і себе.