Ревів галявожер, навкруги було чорно від диму, а Чинквікс із Руком на спині летів назустріч металевій почварі. Ось хлопець відчув, як вигнулася дугою піка, чиркнувши по металевій стінці груби, і розскочилася на друзки. Рук випустив повіддя, стремена під ногами лопнули, зубощир круто спинився, і Рук з усього маху ввігнався у розпечену до білого жару металеву поверхню. Почувся сик, хлопця відкинуло назад, і він одчув, що падає на м’яку трав’яну луку.
Від удару юнакові перехопило подих, та він, хапаючи ротом повітря, прожогом зірвався на ноги і вихопив меча. Галявожер вивергав полум’я та снопи іскор уже далі й хлопець побачив, що опинився сам-на-сам із цілим загоном патлаїв, закутих ув оздобну лицарію і озброєних величезними двогострими сокирами.
Один здоровега з чорними патлами, кільцями у підборідді та палаючими синіми очима, хижо заревів і замахнувся сокирою. Лезо промайнуло біля самої голови і зачепило кульку шишака. Рук упав додолу, а гоблін, умить опинившись біля нього, уже вдруге замахнувся сокирою. В очах його жахтіла зневага.
— Здохни, галявинна потолоч!.. — загорлав гоблін. — У-у-уххх!..
Сині гоблінові очі раптом посиніли ще дужче: акурат у чоло йому поцілила залізнодеревна кулька і з огидним хруском розчерепила голову.
Рук умить зірвав із себе потрощеного шолома. У небі роїлися повітряні човни, Бібліотекарські Лицарі рясно посипали нападників стрілами, запаленими списиками та залізнодеревними кульками.
Патлаї, несамовито вимахуючи сокирами, з ревом розсипалися по полю.
Рук нарешті підвівся. Навала Уланів Вільних галявин була не марна — у гоблінівських лавах зяяла величезна вирва, але якою ціною вона далася! Скрізь, упереміш із купами мертвих гоблінів, валялися понівечені зубощири. Та зупинити галявожерів усе ж не пофортунило, і смертяна машина чимраз глибше і глибше вгризалась углиб Вільних галявин. А з Темнолісу виверталися нові й нові фаланги гоблінів і сунули слідами від машин.
Аж ось краєм ока Рук помітив, як до нього метнулося щось біле. Він обернувся — і побачив Чинквікса. Ніздрі зубощирові роздувалися, жили на скронях понабрякали — у них пульсувала розбурхана кров.
— Чинквіксе! Ось і ти! — вигукнув Рук і скочив у сідло. Патлаї тим часом перешикувалися і знову посунули вперед. Рук махнув мечем, приосторожив зубощира, і з вуст його зірвався гордий поклик:
— ЗА ВІЛЬНІ ГАЛЯВИНИ!!!
Ксант нап’яв літунську линву — і човен, що стремів над південними околицями, круто злинув угору. Ланка за ланкою флотилія набувала попереднього вигляду, і тільки прогалини в шиках показували, в якій лютій січі вона побувала. Ксант обвів поглядом човни за собою — і скрушно похитав головою. Коли він згадував навалу Уланів, йому аж серце мліло, то була куди разючіша дивовижа, ніж Битва під Світляковою горою!
Але яким коштом усе обійшлося!
По всій південній околиці Вільних галявин серед куп трупів лежали жовтожарі, чорні та брунатні туші, немовби значачи місце уланського прориву. Наліт цей розітнув авангард гоблінівських полчищ, проте був безсилий спинити галявожерів. Озираючи поле бою, Ксант добачив далеке світіння палаючих грубок: пекельні машини дійшли до Дровітень і торували шлях далі, на схід.
Бібліотекарські Лицарі самовіддано підтримували уланів з повітря, йдучи низом, вони шарпали гоблінівські полчища, аж поки в сагайдаках забракло стріл і скінчилися метальні кульки. Таке зухвальство дорого їм обійшлося. Зелена ланка налічувала тепер допіру двадцять човнів, Центральна втратила півсотні, а Сіра ланка…
Ксант попустив горішнє вітрило, і «Щуроптах» рвонув уперед. Недобитки Уланів Вільних галявин відкочувалися до околиць Нового Нижнього міста. Смерть товаришів не була марна: лісові тролі та живолупи таки вигадали час, аби встигнути схоронитися в печерах північних стрімчаків. Тепер Бібліотекарських Лицарів ніщо не утримувало над бойовищем.
Розігнавшись, Ксант досяг човнів, що їх узяв за відсталих Бібліотекарських лицарів. Та, приглянувшись, він упізнав Сіру ланку. Точніше, те, що від неї залишилось.
Де Сіра проводирка? — просигналив він бібліотекареві, що борюкався із драним долішнім вітрилом. — Де вона?
Бібліотекар повів рукою перед собою, де летіло десятків зо два, не більше, повітряних човнів, і на їхньому чолі Ксант угледів знайому прову «Лісової нетлі». Узнав він і зіщулену, пониклу постать у ній.