— Гад ти, Олексо! Хоч би збрехав для оптимізму.
— Для оптимізму нам уже п'ятдесят з гаком років брешуть. Ти краще дивись у свою шпарку, а то проґавиш.
— Я дивлюсь… О! А це ще що? Не наша дублянка.
— Як — не наша? Може, хто з сусіднього маршруту заблукав?
— Та ні, зовсім не наша. Наших я усіх добре в обличчя знаю. А це якась місцева додому повертається… От іде сама, а нема щоб подзвонити чоловікові, аби зустрів, бо, не дай Боже, ще пограбують…
Ми пошепки пирхнули. Я не відривався від свого сектору огляду, але «нештатної» жінки в дублянці мені не було видно. І тут напарник радісно повідомив:
— О! Її вже зустріли! Напевно, чоловік з друзями. Стали, про щось говорять. Він у неї сумку забрав, бо важка. Турботливий… Ну от, вони пішли собі люляти, а ми мерзнемо.
За цими теревенями ми відволіклись і забули на якусь мить про нашу «підставу». І тут вона про себе нагадала, та ще й як! Спочатку почувся її крик:
— Шухер, ідіоти! Її ж грабують!
А потім бабахнули три постріли в повітря.
Ми рознесли будку на трісочки і вискочили на вулицю, очманілі. Видовище було не для курсантів міліцейської школи. Бо на три боки розбігалося троє шмаркачів, один із яких притискав до грудей дублянку, посеред тротуару валялася перекинута сумка, з якої повисипались якісь пакети, а сама власниця сумки і дублянки чимдуж мчала у четвертий бік. Щодо нашої оперативниці, то вона голови не стратила. Скинула чоботи і босоніж гнала псевдочоловіка, стріляючи у нього над головою.
— Свідка ловіть, свідка! — гукнула вона в перерві між пострілами.
Цей невдячний, як з'ясувалося, обов'язок взяв на себе я. Перелякана добряче випередила мене, бо по-перше, її гнав страх, а по-друге — бігти у самому платті все ж таки легше. Проте, я встиг помітити, до якого будинку вона заскочила, і навіть на слух встановив, в які саме двері несамовито дзвонила. Я запізнився на кілька секунд. Бо хтось уже впустив потерпілу додому.
Пояснюю спеціально для неміліціонерів. Якщо жінку, котру пограбували, не допитати одразу по гарячих слідах і не зафіксувати письмово її свідчення, то може виникнути дуже неприємна ситуація. По-перше, потерпіла може заплутатися на опізнанні, по-друге, самі грабіжники іноді нахабно заявляють: який грабунок, ви що? Йдемо собі ввечері по вулиці, дивимося — на тротуарі лежить кожушок і сумка з продуктами. Ми їх підняли — з цікавості — а тут звідкілясь міліція.
Ось чому я замість спокійно подзвонити у двері, за якими зникла свідок, вона ж — потерпіла, почав гатити в них кулаком. І достукався!
Двері розчахнулися з такою силою, що я ледь встиг відскочити, аби не заробити в лоба. І звідти, зсередини на мене з ревом кинувся здоровенний чолов'яга у самих сімейних трусах і з занесеною для удару сокирою.
Я не став чекати, доки траєкторія руху відточеного леза обірветься посеред мого лоба, а різко нагнувся і буцнув дядька головою в голий живіт. Точніше, просто підставив свого довбешника, а він уже сам на нього напоровся сонячним сплетінням. Рев обірвався на найвищій ноті, бо сокирнику одібрало мову. Знаряддя ж самозахисту випорснуло з його руки і згідно з незламними законами сера Ісака Ньютона полетіло над моєю головою далі. Але недалеко, бо вгрузло у двері навпроти.
У мене не було часу озиратися, аби переконатися у фундаментальності Ньютонових законів щодо інерції. Бо дядько і без сокири виглядав живим втіленням нечистої сили — до характерного запаху включно. Йому вдалося вхопити повітря, і він із натужним сипінням поволі розігнувся.
— Ідіот, краще б ти жінку на зупинці зустрів! Отам твоя сокира знадобилася б!
Але чолов'яга мене ще не чув. Що ж, сам винен. Є один прийом, котрому Старий навчив свого часу нас, молодих. Особливо ефективний при затриманні пляжних злодіїв, а тут аналогічна ситуація, бо громадянин хоча і не на пляжі, зате одягнений відповідно.
Доки бідолаха розвертався, аби вдарити мене цього разу кулаком, я різко пірнув донизу, без перешкод вхопив його за… самі розумієте, що, сильно стис і крутонув. Дядько дико заверещав і як стояв, гепнувся на п'яту точку опори. Настала тиша.
Я скористався паузою, сам перевів подих, вихопив з кишені службове посвідчення і тицьнув його просто в перекошену від болю пику. Він чомусь підняв обидві руки догори.
І тут за моєю спиною клацнув замок і делікатно зарипіли двері. Я озирнувся. У шпарину обережно висковзнув невисокий, лисуватий, клаповухий чоловічок, який складався переважно з великого характерного шнобеля і пари пронизливо-сумних очей. Він зиркнув на мене, на дядька в трусах, котрий все ще сидів на холодному кахлі, нарешті — на сокиру, що вгрузла у його двері ледь не до половини леза, зітхнув і вимовив кудись у простір: