До того ж, діялося це на Оболоні, котра, як відомо, являла собою суцільний Вавілон після падіння горезвісної вежі: ні тобі магазинів, ні тобі світла на вулицях, ні тобі порядку, ні тобі транспорту нормального. Одне щастя — нові квартири, щоправда, без гарячої води, з гнилою столяркою, перекошеними вікнами, дверима, що вилітають від могутнього чхання в коридорі, — але все те дрібниці. Бо головне — квартира, на яку радянська людина чекає в середньому двадцять років.
І ще одна, суто міліцейська особливість таких от районів. Вони забезпечують для всього міста основну статистику по квартирним крадіжкам. І це природно. Доки сусіди один з одним познайомляться, доки замки і двері поміняють, злодюги пошарудять. Але начальство наше всієї цієї об'єктивності не сприймало і довбало з однаковою енергією що печерських ментів, що оболонських. Тому філологічні тонкощі наших колег ми розшифрували лише після третього епізоду. Та й то — через те, що третя потерпіла прорвалася до нашого Генерала і влаштувала йому бучу. Чергового на вході перевели постовим на ту ж таки Оболонь, але громадянку довелося прийняти, вислухати, а потім вхопитися за голову. Бо насправді, виявляється, не якісь там «ближче не встановлені одинаки чоловічої статі без особливих прикмет» вихоплювали у роззяв господарські сумки. Жінок стовідсотково грабувала організована злочинна група і то в спосіб, досі Київському кримінальному розшуку не відомий.
Надвечір, коли вже хороший присмерк і горять ліхтарі, жінці у дублянці перепиняли дорогу двоє молодиків. Жертва ще не встигала зорієнтуватися, Як хтось ззаду затискував їй рота і носа шматком матерії, просякнутої ефіром. Бідолаха вирубалася не стільки від наркозу, скільки з переляку, і її без усякого опору звільняли від хутродефіциту і принагідно (але не обов'язково) прихоплювали сумку з документами, грішми, продуктами. Як ви розумієте, у дублянках шпацирували не змащувальниці буксів зі станції «Київ-Товарна», а значить — гаманці були пухкенькі. Грабіжники з чималим уловом зникали так само несподівано, як і з'являлися.
Наш Генерал уважно вислухав потерпілу, вибачився перед нею і навіть, на загальне здивування, відправив її додому своєю службовою «Волгою». Потім викликав оболонських задрипанців і відвів душу. Кажуть, роздовбон був такий, що генеральський кобель-вівчар, надресирований не боятись ані ножа, ані ствола, перелякано заповз за шафу і довго відмовлявся звідти вилазити. Охоче вірю. Бо після того, як винуватців реанімували, вмили і відпустили перепісяти, їх спровадили до мене.
Тоді я ще не бив лежачих. А тому був, можна сказати, навіть лагідним. Я посадив усіх трьох попід єдиною незайнятою стінкою, яку прикрашав уже згадуваний портрет Л. І. Брежнєва, і навіть трошки розрадив:
— Я розумію, колеги, що в усіх вас було нелегке дитинство, нестача вітамінів, складні житлові умови, неповні сім'ї…
Колеги дружно засопіли у шість дірок.
— …Крім того, ви не хотіли пити риб'ячий жир, а це згубно вплинуло на ваші «ай-кью». По-нашому — коефіцієнт інтелекту. Що, не зрозуміли? На ваші дурні довбешки вплинуло, цапидла ви кастровані.
— Ну, ви, товаришу старший інспектор, нас розумними словами не діставайте. Ви самі спробуйте, як воно — з одного боку зменшити рівень злочинності, а з другого — збільшити її розкриття. Це ж ні на яку голову не налізе, навіть на цю, котра, як ви сказали, цапову. Якщо її зменшувати, то як же вона збільшиться?!
— Нещастячка ж ви мої районні. Вам у шкільні роки ніколи не загадували таку загадку: «Чим більше з неї береш, тим більшою вона стає»?
Нещастячка навіть сопіти перестали — ступор був повний.
— Так, з вами все ясно. Це, щоб ви знали, яма. Колеги щиро здивувалися, а найсміливіший навіть визнав:
— Ти диви! А воно ж таки так… хто б міг подумати!
— А думати треба. Було б чим. Гар'азд, забезпечте мені краще явку всіх потерпілих.
— А як їхати не захочуть?
— Ну, тоді вам один вихід — паняй до ями.
Всі троє рушили до дверей, а останній на ходу щось шепотів і крутив туди-сюди пальцями. Видно, до нього загадка про яму так і не дійшла.
Скажу чесно — я люблю порпатися у слідчих справах, сидячи за столом. Кидатися, як хлопчик, на місце злочину, не дослухавши, що, де і коли — то не для мене. То для дуже красивих фільмів про радянську міліцію. Що там робити — на місці злочину, коли після самого злочину пройшло кілька днів і всі ймовірні сліди давно вже затоптані, заїжджені, засмічені… і взагалі, все, виявляється не так, не тоді і не на цьому місці.
Розмова з першими двома потерпілими виявилася короткою і стандартною, як під копірку: