Выбрать главу

— Що у вас відібрали?

— Дублянку і сумку.

— Що було в сумці?

— Документи і гаманець з грішми.

— Скільки грошей?

— Не пам'ятаю. Я, знаєте, дуже злякалася.

— Де ви придбали дублянку?

— У комісійному.

— Чек зберегли?

— Ні, бо не думала, що таке вийде.

— У скільки ви оцінюєте завдану вам шкоду?

— Не знаю. Я злякалася. Я й досі ще не заспокоїлася. Це, напевне, через той наркоз.

— Скільки було нападників?

— Не пам'ятаю. Здається, двоє.

— А той, що ззаду підійшов?

— Ой, тоді троє. Не пам'ятаю… може, вже досить? Я себе погано почуваю… після отого наркозу.

— Розпишіться отут, отут і отут.

Ні в яких комісійних, звичайно, вони нічого не купували. Але кому охота засвітитися співучасником спекулятивної оборудки? А раптом, замість повернути вкрадене, саму під статтю підведуть? У нашій могутній великій державі все можливо.

Скажу по совісті, я покладав надії лише на третю потерпілу. По-перше, її дублянка була пошита з вітчизняної буковинської кози, котра, напевне, так забуцала своїх хазяїв, що вони здерли з неї шкіру і пустили на дефіцит. По-друге, потерпіла була художницею, тому я сподівався, що вона професійно запам'ятала обличчя нападників. Може, ще й намалює по пам'яті — таке бувало. Нарешті, саме ця жінка вчинила ґвалт в кабінеті у Генерала.

Художниця міцно і всерйоз зупинилася десь на межі тридцяти п'яти років і намірялася дожити саме в цій віковій категорії до старості. Треба сказати, це у неї непогано виходило. І лише інша спостережлива жінка чи такий зануда в штанах, як я, зуміли б додивитися, що надмір фарби під очима дами — то не мода така, а старанне маскування зрадливих зморщок.

— Сподіваюсь, шановна, ви все добре пам'ятаєте.

— Нічого я не пам'ятаю.

— Як?!

— По-перше, мене перестріли в прохідняку, де була дуже яскрава лампочка. Вони вийшли так, що добре бачили мене, а я розрізнила самі лише силуети. А по-друге, ота гидота — ну, котрою вони змочили ганчірку — вона мені не по памороках, а по очах вдарила одразу. Сльози полилися, як від нарізаної цибулі. І потім, все це було блискавично. Не встигла прийти до тями — їх уже нема. І дублянки, і сумки… стою, сльози течуть, колготки мокрі, в туфлях хлюпає. Суцільний тобі Рєпін, картина «Не ждали».

— Ви що, ненароком в калюжу вступили?

На моє щастя, в кабінеті на цей момент не було трьох оболонських нещастячок. Вони б мали повну моральну сатисфакцію від того, що одержав я.

— Калюжу? Вступила? Ні, я її зробила, як тільки збагнула, що мене грабують. А чого це ви почервоніли? Можна подумати, що з вами в дитинстві такого не траплялося.

Вона навіть зірвалася на рівні:

— Ви ж не уявляєте, у що мені ця дублянка обійшлась! Я через неї з половиною нашої секції горщики побила.

— Якої секції? Ви ж художниця, а не спортсменка.

— Так ото ж, художниця. Член Спілки художників УРСР. Там у заяві написано! А наша Спілка ділиться на секції: графіки, скульптури, живопису…

— А щодо горщиків — так чого це ви?

— Як чого? Ви хіба не знаєте? Ми ж не міліція, нам двічі на місяць зарплату ніхто не платить. Що заробив, те маєш. Не заробив — нічого не маєш.

А замовлення на базарі не купиш. Його через правління Спілки розподіляють, а потім через керівництво секції.

До мене почала доходити вся ота мистецька арифметика. Потерпіла, напевне, одержала непогане замовлення, бо її дублянка, хоч і вітчизняна, але мінімум на півтисячі карбованців тягла.

— То, звичайно, прикро, що у вас конфлікт з половиною секції. Проте, сподіваюсь, друга половина — нормальні люди?

— Про що ви говорите? З вашими «нормальними» я погавкалася, ще коли вступала у Спілку. Зняли, бачите, ґвалт, що я для протекції з усім правлінням переспала. А я їм у відповідь: брехня! По-перше, не з усім правлінням, бо з Тетяною Яблонською і Надею Кальченко я не спала. У нас трьох, хвалити Бога, нормальна сексуальна орієнтація, не те що у декого з присутніх. А по-друге, як може комусь і колись давала, то виключно у студентські роки. І тільки в силу гострої виробничої необхідності. Бо у мене, знову ж таки, на відміну від декого з присутніх, тато з мамою не заслужені діячі мистецтв і навіть не кандидати мистецтвознавства. Тому моє дитинство пройшло на хуторі Причепівка поміж кропиви, будяків і кози з козенятами. Відтак — підробляла натурницею, доки вчилася. У наших видатних, визначних і відомих. Прізвищ називати не буду, ви їх і так добре знаєте. А якщо з ким щось і було, так культурно і естетично. І в майстерні, а не в Піонерському парку на лавці, як у декого з присутніх.