на всіх пляжах прибрати огорожі й зробити доступними їх для всіх
бажаючих.
Дідусь дотримувався певних норм моральних, так, наприклад, він заборонив говорити слово „дурак”.
Його дуже поважали всі, хто знав. Я пам’ятаю, як ідуть сусіди
по вулиці, а дід у дворі з чимось порається, то вони його питають: „Діду
Іване, ну як вам тут живеться?” А він відповідає: „Як вірьовці вчетверо”.
Я не розуміла такої відповіді і спитала у нього: „А чому Ви так кажете?”
Дід мені пояснив так: „Коли вірьовка довго використовувалась і вже
пообсмикувалась, то її складають вдвоє, потім втроє, а в четверо – це вже
зовсім відпрацьована”. Тоді я це не зовсім зрозуміла, а от коли сама стала
як вірьовка вчетверо, то втямила.
Слід відзначити, що прислів’я і примовки дуже широко
використовувались у розмові вільшанців, на жаль, зараз цього не скажеш.
Я хочу нагадати уривок вірша поета Антона Дельвіга, гарного
приятеля Олександра Пушкіна.
„Блажен, кто от наследственных полей
Ногою не ступнет, мечтой не вознесётся
Кто с чистой совестью и с милою своей
Как весело заснет, так весело проснется»
Це сказано й про мого діда, Мартинця Івана Івановича.
З бабусею дід обвінчався мабуть у році 1918, бо у вересні в 1919
році в них народилася перша донька – моя мама Мартинець Віра
Іванівна. Всього в них було п’ятеро дітей – два сини і три доньки. Дід
казав: „У мене п’ятеро дітей – якби й ще п’ять. Та й справді, було чим
пишатись”.
До одруження у діда був свій будинок, 30 соток землі, які він
обсадив вишнями, а на вгороді посадив яблуні і грущі, але не густо, бо
весь город копали і садили на ньому картоплю, квасолю, буряки, огірки, помідори, укріп і таке інше. На вгороді було все, що треба для борщу, та
ще й смородина, крижовник, порічки. Дід дуже любив садок, він
ретельно доглядав за ним, робив щеплення. Будинок стояв на самім краю
села, вулиця називалась Польова, вона була на пагорбі, а внизу було три
невеликі розгалужені вулиці, які всі називались Зелений Гай. То справді
був зелений гай (дерева, кущі, трава), він справді був надзвичайно
чудовий весною, коли розквітали вишні, сливи, яблуні, груші.
Отже, будинок дідуся стояв на Польовій вулиці, за нею
починались колгоспні поля, а зразу за нашим городом розпочинався
колгоспний садок, деякі яблуні там саджав мій дідусь. Садок зберігся й
досі, хоч звичайно вже не так родять яблуні,, а коли був колгосп, то
возили яблука підвода за підводою.
Отже, будинок стояв на пагорбі, а на самій горі проходила
дорога, яка вела в Сковородинівку, Велику Рогозяну, Богодухів. Я ще не
вміла читати, а дід мені розказував про Грицька Сковороду, про його
вчення і мандрівні бесіди з селянами. (Марно вважають деякі вчені, що
Сковорода здебільшого жив у поміщиків та з ними тільки й спілкувався.) Слід відзначити, що дідусь також був відносно грамотний, він
закінчив три класи церковно-приходської школи для сиріт, була така
школа у Вільшані при Миколаївській церкві, і матушка опікувалась
сиротами.
До Громадянської війни дідусь працював у Харкові на заводі
транспортного машинобудування (завод імені Малишева)., тоді ним
володіли німці. Дідусь розказував, що умови роботи були задовільні і
зарплата непогана, за тиждень (а видавали зарплату кожного тижня) платили більше п’яти карбованців, а тоді за ці гроші можна було купити
корову. А я питаю у діда: „Навіщо ж ви тоді революцію зробили?” А дід
каже: „Так ми ж думали, що буде краще”. Як відомо, в 1913 році Росія
займала п’яте місце в світі серед держав з економічного розвитку, будувались залізниці, була побудована залізниця Харків-Золочів, у
Вільшані збудували нову школу (червоний будинок на горі), лікарню, будівлю банку (зараз там розміщується селищна рада, дуже характерна
для ХХ століття будівля).
Здається, саме повітря у Вільшані було пронизано любов’ю.
А особливо це відчувалось у родині Мартинців. Дідусь любив бабусю і
вона любила його. Вони ні разу не сперечались. Я прожила з ними 15
років. Були разом вдень у садку, на вгороді чи в лісі, вночі спали в одній
кімнаті, вони на кроваті, я на лавці біля вікна.. І я чула, як вони
обмінювались планами на завтрашній день, або обговорювали
сьогоднішній, що вже пройшов. Бабуся казала , що завтра піде на базар , понесе яблука (яблука були завжди : і свіжі, і сушені , і мочені), а там
купить сала та хліба. А дід казав, що завтра зріже сухе дерево та
полагодить взуття. Дід вважався плотником, більше працював з деревом, але він вмів робити все. Збудував дім, віконниці вистругав такі красиві, вони й досі збереглися. А ще коли різали свиню, то дід вимочував її