важким – повторний голодомор 1947 року і війна 41-43 рр. Іграшок не
було ніяких, і я пам’ятаю як Ніна Іванівна зробила мені ляльку з
картоплі. А ще десь в 1949 році (?) ми з нею подорожували до Львова в
гості до Олександри Іванівни, яка там вийшла заміж. Коли я навчалась в
5-6 класах, вона брала мене з собою до Харкова, водила в театр ім..
Шевченка, в зоопарк. Я пам’ятаю як ми з нею йшли Університетською
вулицею і проходили повз споруду Харківського Університету, (зараз
там Політехнічний коледж), то вона мені сказала: „Якщо ти будеш добре
вчитись, то будеш навчатись у цьому університеті”. І її слова
справдились.
Ніна Іванівна закінчила в Харкові школу медичних працівників і
була направлена на роботу у Свердловську область. Там вона
познайомилась з зі своїм чоловіком Єршовим Олександром
Афанасійовичем – людиною надзвичайної вдачі, таланту і життєвої долі.
Його після закінчення Томського політеху направили на роботу в
Ангарськ біля Байкалу, де вони й прожили своє життя. Але кожного літа
обов’язково приїздили до батьків, до рідної хати й везли безліч
подарунків Це були й кедрова олія, і кедрові оріхи, і муміє та ще й
килими, одежу, навіть ножні швейні машинки (це все пересувалось
потягом). В мене на столі й досі стоїть ручна швейна машинка –
подарунок тьоті Ніни моїй мамі. Тоді в Ангарську все це було
доступніше, адже Китай був майже поруч
Коли помер Олександр Афанасійович, а це трапилось десь після
50-ти, бо він працював з масспектрометром і досліджував
високоенергетичні промені, то Ніна Іванівна також захворіла і
залишилась дома в Ангарську, діти їй допомагали (це Сергій
Олександрович і Олена Олександрівна). Ми з нею підтримували
телефонний зв’язок до останнього часу (4.4.2015) і вона, вітаючись зі
мною, завжди казала: „Здрастуй моя хорошая”.
Сергій Олександрович успадкував працелюбність та розум його
батька, він працював з ним у його лабораторії, а після його смерті став
завідувачем лабораторії. Та на жаль , вік його теж був недовгий. Зараз в
Ангарську живе його син Олександр Сергійович. Він уже до
масспектрометра відношення не має, працює на шиномонтажі, але
живуть непогано – дружина, син, мають дачу на Ангарі. Ми з ними
підтримуємо зв’язок, пишемо листи та листівки, хоча й рідко. Я його все
запрошую на Україну, але зараз це непросто.
Другою донькою у дідуся та бабусі була Олександра Іванівна, яка
народилася Першого Травня 1922 року. З дитинства вона відзначалась
розумом та розсудливістю, навчалась в школі, а потім у Харківському
медичному Інституті на лікаря, він був розташований на Пушкінській,
зараз там Фармацевтична академія. Та провчилась неповних два роки, бо
прийшла біда з Німеччини - друга світова війна прийшла на Україну.
Фашисти у Вільшані – це особлива тема, в будинку школи вони
тримали полонених, бібліотеку знищили, клуб також був як господарська
будівля, а в Паніванівці в маєтку Ковалевських влаштували конюшню.
Коли я вже була школяркою, то десь на горищі знайшла листи й
щоденник Олександри Іванівни (на жаль вони не збереглися), де вона
пише, що хто такі німці всі знають, скільки горя вони принесли на
Україну і у Вільшану. Німці стояли в кожній хаті, треба було їх годувати, мені казали, що тітка Шура перед тим, як вони прийшли, сховала всі
українські та російські книжки, а залишила лише Гете та Шіллера
(остання в мене збереглася й досі).
Олександра Іванівна знала німецьку, вміла розмовляти. Німці
казали, що вона не українка, а єврейка, бо дуже гарна і розумна. Це й
відіграло певну роль в її подальшій долі.
Слід сказати, що в Радянську Армію діда не брали, бо він був
поранений, а старший син – мій дядько Іван був для армії неповнолітній
– 15 років. Коли прийшли німці, то вони масово відправляли на роботу
людей в Німеччину і з нашої сім’ї повинні були забрати мою маму.
Дідусь вирішив вплинути на їхнє рішення і видав мою маму заміж за
мого батька, хоча у мами був парубок, він був на війні. Заміжніх у
Німеччину не відправляли. Тоді на заробітки погнали тітку Шуру.
Оскільки вона знала німецьку і була розумна й гарна, то її доля була
трохи легшою за інших гнаних, вона працювала по домогосподарству в
німецьких сім’ях.
Після визволення і повернення на Україну Олександра Іванівна
залишилась у Львові (може закохалась у це місто), там вийшла заміж і
прожила все життя, працювала медсестрою у школі. Чоловік її Шкляр