Лев Маркович був водієм, вони купили авто (тоді це була рідкість) і
кожного літа приїздили на відпустку у Вільшану, а потім їхали ще й на
море і мене брали з собою.
З їхнім сином, Віктором Львовичем, у мене було спільне
дитинство, ми приятелювали все життя і зараз підтримуємо дружні
стосунки. Зі Львовом у мене пов’язано багато спогадів, я також закохана
в це місто. Сім’я Шклярів жила у самому центрі на вулиці Лесі Українки, недалеко від театру опери і балету та театру ім. Марії Заньковецької.
Квартира була тісненька та з балконом, з якого було видно площу від
театру майже до пам’ятника Шевченка (його збудували пізніше). Коли
проходили урочистості або святкові паради, то їх було видно.
У Олександри Іванівни день народження був Першого травня, а в
Лева Марковича – 7 листопада (так співпало), а у Віктора Львовича – 1
лютого. Тому Віктор Львович в дитинстві запитував: „Чому на мамин
день народження парад і на папин день народження – парад, а на мій день
народження – немає?”
Віктор Львович в школі вчився добре, а потім закінчив Львівську
Політехніку з червоним дипломом і працював інженером, згодом
керівником підрозділу в компанії „Електрон”, яка випускала популярні в
Україні телевізори, доки не набула сили компанія „Samsung”. У нього
гарна сім’я, дружина Людмила з селища Шкло (вони разом навчались), двоє синів та семеро онуків.
Коли я закінчила 10 класів, Олександра Іванівна запропонувала
мені приїхати у Львів вступати до ВНЗ. Я шкодую, що так не склалося, адже Львів – це особливе місто, це Європа в найкращому розумінні, я теж
закохана в це місто. Я була там багато разів, спочатку Ніна Іванівна туди
возила, коли підросла, то з Вільшани Лев Маркович віз до Львова.
Одного разу аж через Москву і Ленінград. В Москві тоді була
американська виставка (я тоді була в 9 класі), це була незабутня подорож.
Коли стала доросла, то їздила сама, два рази була у відрядженні з
інституту монокристалів, а пізніше їздила із Софією, і були ми в
Карпатах і Шклі.
Я любила подорожувати Львовом, про центр я вже писала, а ще я
пішки ходила на Високий Замок, звідки вигляд на місто неймовірний. А
ще у Львові є пам’ятник Гнату Хоткевичу (міський Палац культури), у
Харкові немає навіть вулиці його імені, хоч він багато зробив для
Харкова.
Ще один кумедний випадок трапився у нас з Віктором у Вільшані.
Туалет у господарстві був звичайно на дворі за сараєм. Дідусь там
викопав яму і обгородив її ріденьким тином, а на яму поклав дві
дощечки. Одного разу Віктор сидів у туалеті, а мені захотілось з ним
пожартувати, я попробувала його налякати. Взяла велику палку, підійшла
тихенько й почала палкою штрикати в ріденький тин. Та Віктор жарту не
зрозумів, він подумав, що на нього хтось нападає, та так злякався, що аж
впав у яму.
Мені цей жарт обійшовся недешево. Дідусь дістав прута з липи, мене поклали на лавку й добре відлупцювали.
Дід бив мене всього три рази. Перший раз я вже розказала, а
другий був за те, що я бігла (чи йшла) по вгороді і зламала щеплення на
яблуні, яку посадив дідусь. А третій раз був за те, що я пішла без дозволу
з дому. Адже у Вільшані ще жила мати мого батька, бабуся Маріша.
Вона мене дуже любила, я в неї гостювала, але з дозволу старших. А той
раз пішла без дозволу, бабуся Софія Пантелеймонівна дуже вболівала за
мене. А коли я повернулась, то мене чекала нагорода, дід взяв прута та й
всипав гарненько. Тоді я плакала і думала: „Чому дідусь мене б’є? Адже
він мене любить (я це відчувала)” А зараз я надзвичайно вдячна за це
дідові, адже він хотів , щоб з мене справжня людина вийшла. Як казав
Остап Вишня він ладен був дорослим цілувати той прутик, яким його
били в дитинстві.
Отже, сім’я Мартинців жила з городу, садку та ще були кури, порося, коза, корова теж була років два. Я пам’ятаю, як я пасла козу, мені
тоді було п’ять років, я ще не ходила в школу. Коза була слухняна, навіть
можна сказати розумна. То коза йде попереду, а я її трохи підганяю, то я
йду попереду, а коза за мною. „Мені 13-й минало, я пас ягнята за
селом...”. Отже, не второпаєш, хто кого пас. Коза добре знала, де росте
гарна трава, слава богу, пасовиськ вистачало.
Коли я була вже в третьому, а може в четвертому класі, то дідусь
купив бичка. Я теж його пасла і з ним трапилась така пригода.. Я вже