гнала бичка на обід і трохи зупинились біля сусіднього городу, бичок ще
побачив смачну травичку. А я стала біля нього та й кажу йому: „Минько
(так бичка звали), от бачиш, я ж тебе пасу кожен день з ранку до вечора, а
знаєш, як важко вранці о 5 годині вставати? Чому ж ти мені молочка не
даєш?”. А сусідка Галька була на вгороді, вона те почула і всім розказала, то вся вулиця сміялась.
Моє прохання до Минька про молоко було зрозумілим, бо коли я
пасла козу (коза давала кожного дня три літри молока) , то бабуся з
кожної літри мені наливала кружечку..
Ще хочу трохи про тітку Гальку Вівсяникову розказати. Я вже
казала, що в неї було три сини, мого віку був син Андрій, гарний
парубок. То коли тітку Гальку питали, на кому б вона хотіла його
одружити, то вона відказувала, що на Альці Мартинцевій. Бо вона
бачила, що я працьовита, та й з себе непогана (як пізніше казала тітка
Шура про мене: „Красива й розумна”).
Отже, дитинство в мене було не просто гарним, а золотим. І я дуже
вдячна за це моїм рідним, Польовій вулиці і Вільшані. Я пам’ятаю, як
літом Лев Маркович возив нас на ставок у М’ягківку, Сковородинівку, або на річку Вуди, то майже вся вулиця виходила нас проводжати, а діти
нам дуже заздрили.
Проте, я хочу згадати важкі роки не тільки для Вільшани, а й для
всієї України. Це 1933 та 1947 роки – голодомор в Україні. 33-й рік я
знаю тільки по розповідям, (я народилась в 1943), а от з 1947
запам’яталась мені така сцена. В ці роки бабуся зі старшою дочкою –
моєю мамою ходили на „менку” так це називалось.
З дому брали картоплю, яблука й несли до Харкова (пішки – 30
км), а там обмінювали на нитки, ножі, ножниці або якусь одежу, а потім
те, що наміняли, несли в Велику Рогозяну або в Братеницю і там
обмінювали на пшоно, молоко, сметану. Велика Рогозяна – це село
недалеко від Сковородинівки, далеко від доріг, дуже мальовниче, я там
була. А Братениця – це село недалеко від Богодухова (кілометрів 20), теж
далеко від усяких доріг, там мені, на жаль, не довелось побувати.
Так от, повернулися мої бабуся і мати, а сім’я вийшла їх
зустрічати, вони ставлять бідончики і банки з їдою, я беру, їм сметану, а
потім питаю маму: „ А чому ви не їсте?” . А мати відповідає: „Мені вже
нічого не хочется”.
Дядько Іван потім казав, що бабуся і моя мама всю сім’ю
врятували від голоду.
Під час Голодомору ходили з сільради по хатах і забирали все
їстівне, з хати,, з клуні, з погреба. А був такий випадок.. Зустрілись
сусідки, й розмовляють про те, що була „продразверстка” і все забрали, а
одна каже другій: „А я зробила розумно, сховала мішок квасолі на
горищі”. То на другій день до неї прийшли і забрали ту квасолю.
Я вже казала про те, що мати мене кинула, коли мені було три
місяці. Мене виховала бабуся, Софія Пантелеймонівна. Звичайно, мати
свою дитину не кидає, але в моєї матері для цього, мабуть , були певні
підстави. Я вже казала, що дідусь так постановив, що Віра Іванівна вийде
заміж, щоб її не забрали на війну (як медсестру, вона була медсестрою на
Фінській війні) або в Германію, і видали її за мого батька. А в моєї мами
тоді був хлопець, з яким вона дружила і його забрали на війну, там він
можливо й загинув (я про це не знаю). Отже моїй мамі випала доля вийти
заміж не за коханого, то й до мене було таке ставлення.
А тепер хочу згадати радісні, приємні сторінки мого дитинства, які
пов’язані зі святкуванням Нового року., Різдва та свята Василя.
Святкування Нового року було скромним – гарна вечеря та взаємні
вітання. А от Різдво відзначали з розмахом. Бабуся пекла пиріжки, а ми (я
з двоюрідними сестрами Кабачковою Любою та Галею) 6 січня після
обіду носили вечерю до усіх родичів і близьких сусідів. Недалеко від
Вільшани з того боку де ми жили знаходився хутір „Зіньківське”. Там
жив бабусин брат Павло, ми й до них носили вечерю, хоч йти туди може
два кілометри, але погода була завжди непогана і снігу багато не було.
Ми приносили родичам вечерю – пироги, а може й ще щось, а вони
віддячували нас цукерками та печивом. Й досі згадую, які смачні пироги
пекла бабуся, з м’ясом, капустою, сиром та квасолею з маком.
А на Різдво ходили колядники із „Звіздою” і співали таку пісню:
„Ой, Василько коника сідлає,
Його батечко вийшов тай питає:
„Ой, Васильку, Васильку,
Що думаєш гадаєш?
Синочку мій!