„Ой, батечку, що тобі до того,
Сідлаю коня вороного
Ой сідлаю я коня, та й поїду до царя
Добиватися чина
Хоч я чина не доб’юся так розуму наберуся,
Батечку мій!”
На Різдво ходили в церкву, у Вільшані до революції було три
церкви, дві кам’яні у центрі ( одна Покровська, казали дуже гарна) та ще
одна дерев’яна Миколаївська, далеко від центра, вона, дякувати богу, збереглась ще й досі. Про неї писав Таранушенко в своїй книзі
„Архітектурні пам’ятки України”. А про Миколаївську церкву ще одна
цікава згадка. В церкву бабуся ходила і мене брала з собою на Різдво, па
Паску, Зелену неділю, Яблуневого Спаса і т.д. На Різдво і на Паску йшли
пізно ввечері і стояли в церкві всю ніч, молилися, а ми діти гралися на
подвір’ї.
Покровську церкву й ще одну зруйнували після революції. Кажуть, Покровську церкву важко було зруйнувати, навіть привозили для цього
гармати.
Свято Василя 14 січня відзначали щедруванням, піснями, щедрим
вечором і кутею.
А ще я хочу розповісти про Вільшанську школу. Будова її
знаходилась недалеко від центру на пагорбі, де сходились річка Лосик та
Нецвітай, складена була з червоної цегли, глину добували в ярку
Цегельня. Школа була двоповерхова, але не дуже велика, всього десь біля
десяти кімнат, але стелі були не менше трьох метрів. І вікна високі та
широкі, далеко було видно.
Не можу не згадати своїх вчителів, першу вчительку Галину
Семенівну Лабунську, директора школи Змій Івана Івановича та його
дружину Тетяну Іванівну вчительку, а ще піонервожату Тамару
Михайлівну. Вчителі мене дуже любили, я прийшла в 1-й клас вже вміла
читати й писати, то вчити мене було не важко. У мене й досі збереглась
книжка Олександра Пушкіна „Капітанська донька” з написом Галагурі
Олександрі за організацію вечора, присвяченого 145-річчю Тараса
Шевченка. У Вільшанській школі вчилися видатні люди: Володимир
Маслійчук – письменник та історик, Григорій Дмитрович Коваленко –
директор інституту екології, Станіслав Петрович Мовчан – радіофізик, в
університеті ім.. Каразіна вперше організував клуб веселих та кмітливих, декан факультету в Університеті народного господарства та інші.
Я дуже любила Вільшанську школу і мене там любили. Я
пам’ятаю, як бабуся привела мене до 1-го класу. А коли до дев’ятого
класу треба було переїздити до Харкова, так склалася доля, то вчителі
прохали моїх рідних залишити мене у Вільшані й казали, що допоможуть
мені вступити у вуз далі вчитись. На жаль, це не допомогло. Ще хочу
сказати про рівень навчання у Вільшанській школі та в 114 міста
Харкова, яку я закінчила. Вчилася я добре, на „відмінно” і у Вільшані в
класі нас було 5-6 учнів, яких теж можна було вважати відмінниками. А в
114 школі я була одна набагато краща від усіх у 9”а” класі, та навіть і в
9”б”, а потім і в 9-10 класах, (я не перебільшую, бачив бог). А ще 114-та
школа подарувала мені наставників, які відіграли значну роль в моєму
житті – це Чубарова Ася Кузмінічна, бібліотекар та вчителька, та
Шпалінський Владислав Вікторович – викладач літератури і мови, дуже
талановита людина, автор декількох цікавих книжок.
Отже, дід мій, Мартинець Іван Іванович пишався своїми дітьми і
казав: „ У мене п’ятеро дітей, якби й ще п’ять”. Про його дочок, а моїх
тіток я вже розказувала, а тепер трохи про синів, а моїх дядька Івана та
дядька Василя.
Іван Іванович Мартинець був людиною надзвичайною: красивий, гарний, стрункий. Всі хлопці у Вільшані були стрункі та худорляві, бо
багато працювали. Зараз як подивитися на наших депутатів, та й не
тільки, вагою більше 100 кг, то подумаєш , що тоді у Вільшані вони не
могли б навіть на вулицю вийти, бо їх би засміяли.
Іван Іванович був людиною працьовитою, все умів робити, а за
професією він був водієм півторатонки - шофером. Вантажна машина у
селі – це дуже важлива річ, треба було комусь привезти картоплю з
города або з базару, комусь сіно для корови з лісу, комусь дрова на зиму.
А коли весілля грали, а жених жив на одному кінці села, а наречена на
другому кінці, то без машини не обійтись. Іван Іванович всім допомагав, у Вільшані тоді жило 10 тисяч жителів. І мабуть кожному п’ятому дворі
Іван Іванович щось привозив.
Коли дядя Ваня одружився, то спочатку він з дружиною Вірою
Іванівною , родина якої була з хутора Зінківський, який знаходився десь
біля 2,5 км від Коржівки, проживали разом з сім’єю Мартинців у старій