На одному з кутів того могутнього муру стояла ще могутніша брама ― вся в залізних гвинтах і клепках і в короні з залізних шпичаків. Які глибокі почуття благоговійного страху навівала вона! Не відчинялася брама ніколи, хіба тільки тричі на тиждень впускала та випускала нас; і тоді, з кожним рипом її могутніх завісів, перед нами відкривався безмір незвіданого ― цілий світ таємниць, що спонукав до поважних його оцінок або ще поважніших роздумів.
Обшир, оточений муром, мав кілька просторіших місць, бо будинок був неправильної форми. Три чи чотири з них складали майданчик для ігор. Земля там була рівна, всипана жорствою. Добре пам’ятаю, що ніяких дерев, лавок чи чогось подібного на тому майданчику не було. Містився він, звичайно, на задвірках шкільного будинку. А перед фасадом був засаджений самшитом та іншими кущами моріжок; однак його священну межу ми перетинали лише в рідкісних випадках ― коли вперше приходили до школи чи покидали її назавше або коли приїжджав за нами хтось із батьків чи товаришів, і ми весело рушали додому на різдвяні чи літні канікули.
А сама школа! До чого ж химерною була ця давня споруда! Справжнісінький, як на мене, зачарований палац із незбагненним лабіринтом кімнат і коридорів, закрутів і закутків, що, воістину, не мали кінця-краю. Важко було навіть з певністю сказати, на котрому з трьох його поверхів ти в цю хвилину перебуваєш. З кімнати до кімнати неодмінно вели ― як не вгору, то вниз ― три-чотири сходинки, а всіляких бічних ходів було так багато і всі вони так дивовижно повертали вас до свого початку, що в цілому наші уявлення про архітектуру будинку мало чим різнилися від уявлень про безмежність. За п’ять років мого перебування там я так і не спромігся точно визначити, в якому саме закутку містилася невеличка спальня, відведена для мене і ще вісімнадцяти чи то двадцяти школярів. Найбільшою в тій школі ― і, як мені здавалось, у світі ― була класна кімната ― довжелезна, вузька, з навислою дубовою стелею й готичними, шпичастими вікнами. В найдальшому кутку, звідки віяло страхом, містилося sanctum[3] нашого директора, преподобного доктора Брансбі, ― солідна прибудова футів вісім чи десять заввишки, з масивними дверима, що їх ніхто з нас за відсутності нашого Dominie[4] не посмів би відкрити, ― краще вже смерть від peine forte et dure[5]. В інших кутках стояли інші, подібні буди, що були об’єктами далеко менш шанобливого, та все ж богобоязного ставлення. Одна з них правила за кафедру «класикові» ― «англо-математику». Вздовж і впоперек кімнати, цілком хаотично, були порозставлювані столи з лавками ― чорні, старезні, понищені часом, завалені пошарпаними книжками і так порозписувані ініціалами, іменами, гротескними фігурками та іншою різьботворчістю, що цілковито втратили й ту подобу форми, яку могли мати за старих добрих часів. В одному кінці кімнати стояло величезне відро з водою, в протилежному ― колосальні дзиґарі.
У масивних стінах цієї гідної шани гімназії і провів я третє п’ятиліття свого життя ― хоч не було воно ні нудне, ні осоружне. Бурхливий дитячий розум знаходить собі роботу чи розвагу і поза стихією зовнішнього світу; отож із нібито гнітючого шкільного життя я виніс враження багатші й гостріші, ніж ті, що їх юнаком черпав із розкошів, а зрілим чоловіком ― із злочинства. Все ж, мабуть, у тих початках мого душевного розвою було чимало й незвичайного ― навіть outre[6]. В більшості людей події перших років їхнього життя рідко коли лишають якийсь яскравіший слід у пам’яті. Всі вони ― сірі тіні, слабкі, нечіткі спомини, невиразний відгомін забутих радостей і фантасмагоричних страждань. У мене не так. Мабуть, мої дитячі відчуття за силою дорівнювали почуттям дорослих людей ― усе те й сьогодні вкарбоване в пам’ять так чітко, глибоко й міцно, немов exergues[7] карфагенських медалей.
Хоча, фактично, ― при тім, що розуміється під «фактами», ― згадати ж майже нема чого! Підйом уранці, відбій увечері; зубріння уроків, розказування уроків; час від часу напіввихідні з прогулянками; ігровий майданчик з його бійками, забавами, інтригами, ― вже давно забулися ті душевні чари, що перетворювали забави на цілий вир почувань, на цілий світ рясних несподіванок, ― на безмір усяких емоцій, поривів і душевних злетів. “Oh, le bon temps, que ce siecle de fer!”[8]