23 березня 1772 року Джеймс Босвелл заскочив Семюела Джонсона за «укладанням четвертого видання його «Словника» інфоліо». Вони обговорювали певний неологізм, що його Джонсон не навів у своєму словнику через невідповідність правильній англійській мові: «Він не визнавав слово цивілізація (civilization), а лише цивільність (civility). Попри велику повагу до нього, мені видавалося, що цивілізація, від дієслова цивілізувати (to civilize), краще слово у сенсі протилежності варварству (barbarity)». Того самого дня ми обговорювали етимологію й мовні сім’ї, і Джонсон висловив думку, що «богемська мова безумовно належить до склавонських мов». Коли хтось зауважив, що вона трішки подібна до німецької, Джонсон відповів: «Ясна річ, сер, ті частини Склавонії, що межують з Німеччиною, запозичують німецькі слова, а ті, що межують з Татарією, запозичують татарські» 19. Озираючись на той час із віддалі двох століть, можна помітити майже синхронну еволюцію двох ідей — ідеї цивілізації як протилежності до варварства й ідеї Східної Європи під назвою «Склавонії». Босвелл і Джонсон ставилися до них як до двох окремих проблем, пов’язаних між собою хіба що в контексті словника, але в історичній ретроспективі ми бачимо, що зв’язок між ними був значно глибший. Нова ідея цивілізації була кардинальною і невід’ємною точкою референції, що вможливила консолідацію й артикуляцію у XVIII сторіччі тоді ще зародкової концепції Східної Європи.
Словник доктора Джонсона гордо наполягав на застарілому тепер означенні «цивілізації» як суто юридичного терміна — перетворення кримінального процесу на цивільний. Та все-таки у 1770-ті роки інші словники, як у Франції, так і в Англії, вже прийняли нове значення цивілізації, зокрема єзуїтський «Словник Треву» (Париж, 1771) і «Новий повний словник англійської мови» Джона Еша (Лондон, 1775). Перший помітний випадок уживання цього слова з новим значенням пов’язують з ім’ям Мірабо-старшого та його кола фізіократів, що також активно цікавилися Східною Європою. (39) Починаючи від надзвичайно успішного твору «Ami des homines» (6) (1756), Мірабо вживав слово «цивілізація» і в економічному, і в культурному контекстах, пов’язуючи цивілізацію зі зростанням багатства й удосконаленням манер. Однак він обережно ставився до «несправжньої цивілізації», зокрема маючи на увазі амбіції Петра Великого в Росії. Ще один фізіократ, абат Бодо, який мандрував Польщею й Росією, писав про стадії та рівні цивілізації, про «поступ» цивілізації в Росії і додав новий важливий відтінок до цього неологізму, уточнивши, що веде мову про «європейську цивілізацію». Французька революція в інтерпретації французьких філософів ще тісніше пов’язала ідею цивілізації з моделлю розвитку. Вольней провіщав поступ цивілізації як «наслідування» однієї передової нації іншими, а Кондорсе розмірковував, чи досягнуть колись усі народи такого «рівня цивілізації, якого досягли найпросвіченіші, найвільніші й найменш забобонні нації — французи й англо-американці». Використовуючи на самому початку XIX століття поняття «цивілізація» для вимірювання однорідності «Західної Європи» 20, Оґюст Конт залишався у руслі філософської географії Просвітництва.
Східну Європу не вважали антиподом цивілізації: її розміщували не в безодні варварства, а радше на шкалі розвитку, яка вимірювала віддаль між цивілізацією і варварством. Сеґюр наприкінці XVIII століття сприймав Петербурґ як чудернацьку суміш «епох варварства й цивілізації, десятого й вісімнадцятого сторіч, азійських та європейських манер, грубих скіфів і витончених європейців» 21. Східна Європа перебувала десь посередині, і до початку XIX століття усі ці полярні опозиції вже викристалізувалися у фіксовані кліше. Бальзак у «Людській комедії» підсумував усе східноєвропейське, як воно бачилося йому з Парижа: «Україна, Росія, дунайські рівнини, словом слов’янський народ — це ланка між Європою та Азією, між цивілізацією і варварством» (7) 22.