Вольтер далі відстежував шлях Карла XII по Україні, «цьому незнаному краю» (ce pays inconnu) — незнаному, звісно, для Карла, але також ледве знайомому для самого Вольтера, який виконав свою «домашню роботу», ознайомившись із доступними відомостями про Україну, тож тепер був готовий передати своє мінімальне знання про неї своїм читачам. «Карл заглибився у ці загублені землі (ces pays perdus), не будучи впевненим у своєму шляху», — писав Вольтер, розкриваючи центральний парадокс західного бачення Східної Європи. Адже саме Карл, чужоземний король, загубився, збився зі шляху, але якимось чином, за допомоги пишномовного викруту філософського пера Вольтер подав усе так, нібито самі ці землі були загубленими, pays perdus — загубленими землями України. Для кого вони були загубленими? Ясна річ, вони були загубленими для Європи, втраченими з поля огляду, невидимими для західного просвітницького ока.
Чи розумів Вольтер, що він у 1730-ті роки висував претензії на втрачений шматок європейської спадщини, пишучи про Україну для просвіченої аудиторії? Коли у 1980-ті роки — (21) двісті п’ятдесят років по тому — я вперше прочитав «Історію Карла XII», зауваження щодо «загублених земель» видавалося цілковито слушним для тодішнього стану справ. Саме у 1980-ті роки Мілан Кундера опублікував свій знамените есе «Трагедія Центральної Європи», оплакуючи «викрадення» Радянським Союзом європейських земель, на кшталт його рідної Чехословаччини, у Європи. Кундера звинувачував Захід у байдужості до цих загублених земель і недобачанні втрати, адже для Заходу самі ці землі здавалися невидимими. «В очах своєї омріяної Європи, — писав Кундера, — Центральна Європа — це всього-на-всього частина радянської імперії і не більше». Кундера й сам виявився не надто видющим, щоб прикласти своє пристрасне звинувачення і до України, але коли я прочитав фраґмент із Вольтера про загублені землі України, я зрозумів, що вони були досі загубленими й невидимими для західного загалу — наприкінці XX сторіччя. Зрештою, Україну не вважали частиною Центральної Європи, а часом навіть не відносили й до Східної Європи, тож її, словами історика Романа Шпорлюка, можна було розглядати яко «Далекосхідну Європу».
Вольтер уважав Україну далекою і чужою, зокрема називав запорозьких козаків «найдивнішим народом на землі», але він розумів, що Україна пов’язана із Європою. Переповідаючи події 1709 року під Полтавою, він пригадував «незабутню зиму 1709 року — ще жахливішу на цьому пограниччі Європи, ніж у нас у Франції». Французи й українці мали спільний досвід однакової зими 1709 року; вони разом тремтіли від морозу в своїх відповідних закутках континенту. Вольтерів Париж лежав, і лежить досі, десь на тій самій широті, що й Полтава, тож, дивлячись із Парижа в напрямку Полтави — крізь усю Європу, можна вловити суть поділу Європи на східний і західний терени.
Вольтеру було п’ятнадцять у 1709 році — під час тієї незабутньої зими. Коли мені було п’ятнадцять 1972 року, я ріс у штаті Нью-Джерсі, майже нічого не знаючи про Україну. Це був час холодної війни, тож у кращому разі я хіба що асоціював Україну із Радянським Союзом. У мене, звичайно, не було чіткого уявлення про українську історію. Попри те, що в Нью-Джерсі мешкає чимала українсько-американська (22) спільнота, я ніколи не чув, щоб хтось із учнів моєї школи був родом із України. Дізнався я про українські громади Нью-Джерсі тільки через багато років із українсько-американської художньої прози Аскольда Мельничука. Доти Україна була для мене незнаним краєм, як і для Вольтера перед тим, як він зацікавився пригодами Карла XII.
«Винайдення Східної Європи» — це книжка про ментальні карти, тобто карти, які складаються у думці. Я добре пам’ятаю, що Україна вперше зайняла місце в моїй ментальній карті Східної Європи одного літнього дня 1975 року, коли я переступив поріг Українського наукового інституту Гарвардського університету на Массачусетс-авеню 1583 в Кембріджі, штат Массачусетс. Того дня я зустрів Омеляна Пріцака, котрий тоді одночасно займався організацією Інституту та своїм приголомшливим дослідженням походження Русі. Це був той самий рік, коли професор Пріцак отримав призначення на кафедру української історії імені Михайла Грушевського в Гарварді. Кілька подальших років він із надзвичайною доброзичливістю розповідав наївному університетському студенту про Східну Європу та місце в ній України.