За кілька століть від Ренесансу до Просвітництва культурні й фінансові центри Європи перемістилися з Риму, Флоренції та Венеції, з їхніми скарбами і скарбницями, до динамічніших на тоді Парижа, Лондона й Амстердама. Вольтер бачив Європу з Парижа XVIII сторіччя зовсім по-іншому, ніж на неї дивився із Флоренції Мак’явеллі у XVI столітті. Саме Вольтер був у передніх лавах філософів-просвітителів, які розвивали й артикулювали власний погляд на Європу, дивлячись із заходу на схід, а не з півдня на північ. Ось так вони здійснили концептуальну переорієнтацію Європи, передавши нам її у спадок, через що ми тепер дивимося на Європу їхніми очима; чи, радше, ми пасивно успадкували Європу, яку вони активно переглянули. Так само як нові центри Просвітництва замінили старі осередки Відродження, колишні варварські та відсталі землі перемістилися з півночі на схід. Просвітництво мусило винайти Західну Європу та Східну Європу одним махом як взаємодоповнювальні поняття, означивши одну через протиставлення і суміжність із іншою.
Подорожі із Західної до Східної Європи відіграли вагому роль у концептуальній переорієнтації континенту. Землі (30) Східної Європи у XVIII сторіччі були досить маловідомі й рідко відвідувані, тож у свідомості кожного мандрівника містилася нерозкреслена ментальна карта, яку він міг вільно доповнювати коментарями, прикрашати, уточнювати й переукладати. Головними операціями цього ментального картографування були об’єднання і порівняння — умоглядне об’єднання земель Східної Європи у зв’язну цілісність та їх порівняння із землями Західної Європи, щоб таким чином встановити поділ континенту за рівнем розвитку. Моя книжка починається з історії подорожі графа де Сеґюра, одного із французьких героїв американської війни за незалежність, котрий узимку 1784–1785 року перетнув Східну Європу, прямуючи до Санкт-Петербурґа, щоб виконувати там обов’язки посла Франції при дворі Катерини Великої. Перетнувши кордон між Пруссією та Польщею — приблизно там, де за два століття по тому опуститься «залізна завіса», — він дуже добре усвідомлював, що перейшов надзвичайно важливу межу. Він відчув, що «Європа повністю лишилася позаду», і, мало того, що він «повернувся на десять сторіч у минуле». Завершує цю книжку повернення до Західної Європи іншого мандрівника, американця Джона Ледьярда — учасника навколосвітньої подорожі капітана Кука, — а 1788 року він повертався із самостійної експедиції до Сибіру, яка урвалася його арештом за наказом Катерини. Подорожуючи на захід через цілу Російську імперію, а потім і Польщу, він лише на прусському кордоні відчув себе знову в Європі. Саме там, між Польщею й Росією, Ледьярд побачив «великий вододіл між азійськими й європейськими манерами», який він «перестрибнув» з надзвичайним ентузіазмом: «Я знову палко обіймаю Європу» 4. Навряд чи потрібно заглядати до атласу, аби пересвідчитися, що коли Сеґюрові здавалося, нібито «Європа повністю лишилася позаду», він і близько не досяг її кордонів, і що Ледьярд, мандруючи в протилежному напрямку, одночасно вітав і обіймав Європу всупереч тому, що вже промандрував нею більше тисячі миль.
У Ледьярда був напоготові спеціальний термін на позначення таких довільних географічних почуттів — він називав їх «філософською географією». Ця назва відбиває впертість, з якою Просвітництво підпорядкувало географію (31) своїм філософським цінностям, насичувало карту деталями, які відхилялися від жорсткіших стандартів наукової картографії. У Сеґюра була назва для того географічного терену, на який він потрапив, коли, здавалося б залишивши Європу, він і далі перебував у її межах; кінець кінцем він окреслив місце свого перебування як «схід Європи», котре у французькому ориґіналі — l’orient de l’Europe — створювало можливість дуже промовистого поняття «Орієнт Європи». До самого початку Першої світової війни французькі вчені вагалися між двома, здавалося б взаємозамінними, термінами l’Europe orientale (Східна Європа) і l’Orient européen (європейський Схід) 5. В «Орієнталізмі» Едвард Саїд висунув думку, що Окцидент сконструював Орієнт «як свій контрастний образ, контрастну ідею, особистість, контрастний досвід», як образ іншості, тож орієнталізм став «західним способом панувати над Сходом» (5) 6. Виникнення ідеї Східної Європи нерозривно перепліталося з розвитком дискурсу орієнталізму, позаяк у той час як філософська географія постійно вилучала Східну Європу з Європи, імпліцитно відсовуючи її до Азії, наукова картографія суперечила таким химерним конструкціям. Так з’являвся простір для двозначності. Географічна межа між Європою та Азією у XVIII столітті не була ще одностайно зафіксована й розміщувалася іноді на Дону, часом далі на схід на Волзі, а інколи, як і сьогодні, на Уралі.