Це був перший етап «сильної любові». Потім поручика оглядав лейб-медик цариці англієць Роджерсон і з’ясовував чоловічі сексуальні можливості. Після того ті «можливості» випробовувала, чи екзаменувала, на собі подруга цариці, графиня Брюс, «посаду» якої згодом замінила фрейліна Протасова. Вони й повинні були давати «добро». Це був другий етап «сильної любові». І тільки після такого прискіпливого «іспиту» гвардійця відводили у спеціальне приміщення фаворитів. Чергового любасника чекав комфорт, юрба лакеїв, у письмовому столі гроші, часто золотом. Якщо він старався на «службовій стезі», являлися й інші дарунки, у тому числі земельні наділи з кріпаками.
Та були й винятки, коли цариця отримувала облизня. Син П. В. Капніста Ілля згадував, що його батько був досить гарним офіцерам й тим звернув на себе увагу імператриці. На якомусь черговому виході вона помітила молодого офіцера, що стояв на варті, посміхнулася йому та зробила знак Потьомкіну. Така німа сцена не лишилася непоміченою гострозорими царедворцями, й вони почали одразу ж оточувати П. Капніста, люб’язно кланятися, напрошуватися на знайомство, обдаровувати офіцера привітними посмішками. Дома він розповів про пригоду молодшому, але досвідченішому в двірцевих витівках брату, який іронічно відповів: «Що ж, вітаю. На днях ти будеш ваговитою особою, незгірш Орлова чи Мамонова!» Офіцера опанував жах — він негайно подав у відставку й на першому пароплаві відплив за кордон. Боячись розправи, там він пробув аж до кончини похітливої Катерини II.
Для бодай малого виправдання імператриці дожовтневі автори неодноразово твердили, що фаворитизм як явище і «державна стезя» не одразу набрав страхітливого характеру, а десь із приходом Васильчикова й Потьомкіна. Мовляв, Катерина віддавала «коханню» тільки частину свого «державного» часу, а не так, як це робили її попередниці Анна Іоаннівна чи Єлизавета Петрівна.
Однак іноземні сучасники, які служили при дворі Катерини II, висловлювались інакше. Граф Сольс у листах 1772 року до прусського короля Фрідріха II писав, що проти блискавичного підвищення дрібноликих офіцерів ремствували генерал-ад’ютанти гетьман Розумовський і граф Бутурлін, у підлеглості яких були брати Орлови та їм подібні. Сановиті, з давніх боярських і дворянських родин чини мусили ескортувати екіпажі цариці з коханцями-фаворитами, брьохатися верхи на конях у негоду поблизу дверей карети її величності, виявляти повагу до любасни-ків, що викликало природне обурення, звісно, мовчазне.
Міністри також вичікували, хто черговий займе місце в алькові монархині, з яким саме фаворитом вони будуть мати справу. Здебільшого, зауважують історіографи, довго мучитись не доводилося, бо справа вирішувалася впродовж двадцяти чотирьох годин.
Француз Корберон, спостерігаючи зміну фаворитів у Петербурзі, писав 1778 року до Парижа: «Таке лихо, від якого страждає Росія, повторюється дуже часто і викликає ремствування та незадоволення в суспільстві, що може мати небезпечні наслідки… Всі нарікають глухо, але вона (Катерина II. — В. М.) продовжує царювати, і в силі її духу — її спасіння. Днями в одній російській сім’ї підрахували, чого вартий був фаворитизм за її царювання, — загальна сума досягла 48 000 000 карбованців». Це тільки за перші 15 років.
За тридцять п’ять років царювання Катерини II через її альков «промарширувало» з півсотні гвардійців і негвар-дійців, помітних і нікчемних. Частина їх маловідома і не' заслуговує на згадку, але добрий десяток займає, м’яко кажучи, «офіційний пост» полюбасників з усіма дикими наслідками їхньої «служби». Так, Г. Орлов блаженствував у спальні імператриці в 1762–1772 роках, Васильчиков — у 1772–1774, Г. Потьомкін — у 1774–1776 роках постійно, а потім із перервами до 1789 року, П. Завадовський — у 1776–1777, С. Зорич — у 1777–1778, Корсаков — у 1778–1780, О. Ланський — у 1780–1784, Єрмолов — у 1784–1785, Дмитрієв-Мамонов — у 1785–1789, брати Зубови, зокрема Платон, — у 1789–1796 роках. А між ними, як мовилося, були кількамісячні, кількаденні й одно-добові «молодці», без спеціального влаштування їх кімнат біля алькова.