З нагоди одруження Петра і. Катерини Єлизавета Петрівна подарувала своїй невістці намисто вартістю 150 000 карбованців і 30 000 карбованців «на шпильки», потім ще 25 000 карбованців, які Катерина Олексіївна одразу ж проциндрила в карти. Любов до карт, як і інші забаганки, «государиня Росії» свято берегла все життя. Царедворці, вся феодальна рать програвали не лише гроші, а й маєтності, кріпаків, породистих собак і коней.
Велика княгиня Катерина, «страстная наездница», швидко входить у курс всіх справ російського імператорського двору та проводить привільне життя в колі своїх придворних приятельок і особливо приятелів. Одним із них був син польського мазовецького воєводи і спольщеної княгині Чорторизької — Станіслав Август Понятовський. Спершу він перебував у Парижі, де вів розгульне життя забезпеченого шляхтича, потім — у Петербурзі: в 1755–1758 роках як секретар англійського посольства, згодом — як посол від Саксонії і, нарешті, Речі Посполитої. Велика княгиня запримітила красеня з голубими очима, вишуканістю аристократичних манер, який добре володів мовою Вольтера. Настільки запримітила, що народила від нього у 1758 році позашлюбну дочку, яка через рік «щасливо» померла (одна з трьох відомих позашлюбних дітей).
До речі, окрім Понятовського, велика княгиня тоді була «прихильною» й до Наришкіна, й до якогось Синявіна, потім Ізмайлова.
Як згадувалося, Петро байдуже ставився до нареченої, а потім дружини Фіхген-Катерини. Ще у 14 років він закохався у фрейліну Лопухіну, потім по черзі у фрейлін Корр, Шафирову, Теплову, якусь принцесу з Курляндії та в співачку-німкеню. Після «операції» великий князь демонстративно перелюбствував із графинею Єлизаветою Воронцовою, напивався з нею, й та під п’яну руку могла відлупцювати великого князя. Ставши імператором, Петро, навіть хотів одружитися з Воронцовою, Катерину постригти в черниці й заслати в далекий монастир, а позашлюбного «сина» Павла ув’язнити навічно, як зробила тітонька з царевичем Іоанном Антоновичем.
Але не вдалося.
У 1762 році Єлизавета Петрівна померла. Престолонаслідника проголошують царем Петром III. Обмежений фізично й духовно нікчемний, раболіпний прихильник прусського короля Фрідріха II та його тоталітарного режиму, Петро III пробув на престолі всього сім місяців, потім у результаті двірського перевороту з відома Катерини був замордований на смерть. Виправдовуючи змову, докладно описану княгинею Катериною Дашковою у «Записках», Катерина II звинувачувала чоловіка в тому, що він «закони в державі зневажав», уклав із Пруссією мирний договір, чим зберіг її від розгрому в Семилітній війні, та в багатьох інших гріхах.
Про «золотий вік» царювання Катерини II, яку одописці порівнювали з міфічною Астреєю — грецькою богинею справедливості, написано досить багато, не кажучи вже про численну каламутну повінь славослів’я за її життя.
М. Добролюбов звертав увагу на те, що культурні діячі катерининського періоду були так захоплені мрією про «золотий вік», так довіряли мудрості російської Мінерви, так багато чекали від владарюючої над ними Астреї, що ладні були оспівувати навіть брехливі чутки про звільнення селян від кріпацтва, писати численні оди про добропорядність «матері» Росії, створюючи тим приторний культ царської особи на кшталт непогрішного папи римського.
Вихваляючи монархиню за її державний розум і мудрі діяння, чимало панегіричних творів написав О. Державін («Феліца», «Вдячність Феліці», «Зображення Феліци» та ін.), за що його не без іронії називали «співцем Феліци». Твори Державіна сподобалися Катерині II, поет був відповідно винагороджений. Правда, він не без лукавства ніби зауважував Феліці:
Символічної шапки-бешмета він не отримав, але золоту табакерку, прикрашену діамантами, 500 червінців, а згодом і посаду олонецького й тамбовського губернатора та ще 300 кріпацьких душ все ж одержав. Будучи згодом наближеним до двору, поет переконався, що не всі діяння цариці «суть красоты», що рекламована нею та її одописцями порядність і добродійність не «свята правда», а, м’яко кажучи, монарший обман народу. Треба було життя прожити, своїми очима побачити імператорський двір, прийти до висновку, що подлинник человеческой с великими слабостями», а потім відверто сказати: «Богов певец не будет никогда подлец!»
Зовсім не приховували своєї мети пересічні панегіристи типу В. Петрова, В. Рубана, І. Нартова, Г. Леонтьева,